77
У Вікторовій квартирі стояла така тиша, що можна було розрізати повітря ножем, угвинчувати викруткою гайки у це застояне захиріле повітря, просякнуте випарами психотропної медикаментози.
Він майже не пам'ятає похорону. Тільки розщепленість і фрагменти. Чорна стрічка на одному із вінків, напис псевдозолотом: "Дорогій матусі від сина Віктора" (хто це все організовував? адже батько не прийшов, хоча його повідомили)... якийсь знайомий свідок Єгови, що не хотів хреститися під час заупокійного молебену... Материні брати, розпачливі і роздратовані, що докоряли, мовляв, Віктор допоміг Марії зійти в могилу, бо її хвороба, як і кожна, від нервового пережиття... Десяток людей на поминках, далі нічого не пам'ятає, бо ковтнув потрійну дозу своїх коханих роздаровувачів спокою...
І знову тиша як рвано-колота рана. Десь на п'ятий день опісля похорону, коли сусіди вже про все забули, занурені у колаптичне коло виживання, Віктор отямився.
Владислава не телефонує, продажна сука, підстилка, вона покинула його тоді, коли йому найбільше потрібно уваги і співчуття. Але він розшукає цю стерву! Він згноїть її, задуше, вона ще буде лизати його кросівки і руки. Він заманить її до себе, а потім зв'яже шнурами — і буде ґвалтувати кілька разів надень, годувати черствим хлібом і поїти крановою водою.
До матері на могилу він поки що не піде, бо в землі уже не мати, а кістки. А він не буде провідувати кості, підкоряючись стереотипному ритуалові!
Нема що жерти. Зовсім немає грошей. Раніше він ніколи не цікавився, звідки вдома їжа, це були проблеми матері. Шкода, що психотропи лише притупляють почуття голоду, повністю не позбавляючи від нього. Він би жив пігулками... Чекай?! А за що купувати їх, коли закінчаться старі запаси? Звідки взяти грошей?
Віктора охоплював жах. Адже раніше він ніколи не припускав, що його інтимні грудочки із магазину психоделійного марева також коштують... гроші... прокляті, ненависні гроші...
Віктор сидів на кухні. Вчора приходили із якогось комунального господарства, грозили, що відімкнуть світло, якщо за тиждень не буде погашена заборгованість. Але як її погасити? Чим? Власним членом? Слиною з рота? Екскрементами або секреціями?
Відімкнуть світло. Перекриють газ. Охолодять батареї. Ліквідують подачу гарячої і холодної води. І настане, переможцю, у твоєму самітницькому лігві жорстока темінь. Закінчаться будь-які припаси їжі, лигнеш останню пігулку — і тебе поглинуть дорешти каламутні родові води темряви і жаху. Може, це кличе тебе мертве материнське лоно, щоби знову прийняти у свою зігниту утробу, може, кличе некрохлань і мертвопростір? Бо все повертається до кіл своїх...
Віктор стогнав. Хотілося літати вогняним факелом над своїм будинком і містом. Нехай вогняний болід твого тіла випалить цю землю від нечистот та скверни! І нехай вона постане іншою, скупаною у плавильній печі катарсису. Але тіло не ставало вогнем, не падав до рук автомат Калашникова, не появлялася на столі пачка усміхнених банкнот.
Стогнучи і ревучи, Віктор раптом почав копати старенькі кімнатні стільці, кидати до стіни тарілками, битися головою об низький допотопний холодильник.
У двері подзвонили. І коли господар побачив підхмелену мармизу дядька Петра і ще однієї вгодованої сусідки, останні тарілки і кастрюлі полетіли їм у голови. Крик і вереск робив хлопця ще знавіснілішим. Він ухопив старого Петра за петельки і почав знетямлено трясти цим вихудлим від алкоголю ненависним тілом. Зараз розпластаю і розірву тебе, мудаче, як цю тарілку, забирайся геть!
Заслиненими хлопцевими устами гуляла лайка, набагато чорніша від темряви мертвої материнської утроби. Трясло руками і тілом. Дядькові Петру дивом вдалося вирватися.
У коридорчику уже стояли кілька дебелих санітарів і лікар із холодними очима вовка. Психіатрична бригада швидкої допомоги на цей раз моментально відреагувала на виклик Вікторової вгодованої сусідки.
78
Михайлові справи йшли кепсько. Він, щоразу більше, не розумів ані навколишніх подій, ані себе, ні тактики і стратегії своєї коханої Партії. Якби ця Партія втілилися у жінку, він запліднив би її іншим менталітетом, і вона понесла би зародок новомислячого лідера, кровозмішувальницького принца, немовлятка-вождя.
Чому він, відданий та ідейний, водночас постійно — так ясно, так гостро! — відчуває власну закинутість, якусь болючу непотрібність? Його переконання є зайвими і, мабуть, смішними. З них не потішається хіба що жменька здеґрадованих україномовних алкашів, з якими частіше від розумних меж Михайло зустрічається для випивонів.
... У повітрі розлита вульгарно-черевна безнадія. Інакшими стали бруківки його, вже рідного, мегаполісу, де усі усім є чужими, неприязними, ненависними. Де ж золотий перст родової спільноти? де етнічне щастя?
Може, це фікція, шкідлива ілюзія, вимріяна великим канівським сфінксом? Можливо, і не існує жодної спільноти, а лише інстинкти, психотипи, корпоративні правила, жорсткі дорослі ігри дорослих хлопчиків і дівчаток? Але... для чого вони це роблять? Чому граються у державу, занурюючи загребущі і цупкі руки у цю гігантську пісочницю, розпластану від гуцульських до татарських гір?..
Мене обпікають ці промені гидотного трагіфарсу... А якщо я банально опинився на узбіччі, став мешканцем горілчаної халупи? Вже і до бомжа недалеко... нехай...
Моя чи то наречена, чи то партнерка, чи ніхто — уже тепер не знаю — теж почала сторонитися. Кілька разів казала, що таких ексцентричних ідеалістів, як я, найбільше полюбляють заковтувати меґаполіси (неначе моє інтимне місто є чудовиськом, котре підживлюється донкіхотською кров'ю; лигнуло ще одного придурка— і вишкірилося вдоволеною гримасою; натомість пробуючи зжерти фуршетного молодого бізнесовця з короткими бакенбардами, скривилося, заревло і виплюнуло його неушкодженим та усміхненим). Натякала, що я і гроші, я і відносний добробут є несполучностями, що я, мовляв, назавше помахав ручкою, па-па, типу, па-па, вмінню жити, а вона тепер вже не уявляє нашого майбутнього.
Як усе банально... як тупо і принизливо... Бачив нещодавно Микиту. Я стояв із хлопцями, ну, самі знаєте, із тими, що найбільше полюбляють Україну у сорокоградусному заломленні. Але про Микиту. Він, проходячи повз нас, спочатку лише кивнув головою, а коли я підбіг до нього, то сказав, так специфічно скрививши свою тонкогубу пику, що, мовляв, Мишко, далі продовжуєш лицарські виправи, складаєте, типу, плани, як вирятувати Вітчизну із занепаду? Я хотів його вдарити, так, знаєте, розвернутися всім корпусом і заїхати у це самозакохане напарфумлене рило, але злякався, що він відреагує адекватно, сволота, такий бичок, натоптаний м'язевим нарцисизмом.