Микита позіхнув. Як набридли йому ці водевільно-фарсові терези для патріотизму. Як довести, що ці опереткові ваги є прерогативою туберкульозних держав? Він відчуває внутрішнє право на жорсткість, адже за ним древній рід і батькові тюремні страждання за нашу і вашу свободу. Його не вчитимуть розуму лакеї у фраках, кар'єристи у лівреях, урядові куховарки і недорікуваті патріоти, що незугарні вдарити палець об палець.
Любов і праця, гроші і філософія, спорт і стоїцизм —не хочу перелічувати, декларувати, скочуватися до ненависної патетики. І я — рабоненависник і свободолюб — упевнений у власному виборі.
62а
Я, Микита Крещук, нарешті почуваюся паном, а не рабом власного тіла. Нехай це мій ілюзіон Коперфільда, адже достатньо паралічу діяльності однієї хромосоми, навіть у найпривабливішому людському агрегаті, і той одразу розладнується. Але навіть ця короткочасна тілесна сила і свобода робить мене щасливим. Дух умиротворений і схильний до гармонійних медитацій, вільний від мурашиних пристрастей, огиди так званих "падінь" і огиди так званих "злетів", котрі варті купи лайна без оркестру тренованих м'язів. Я на шляху до благодатного компромісу краси і сили, котрого завжди прагнув. М'язевий корсет тепер готовий до сприйняття філософських осяянь, бо він надійно захищає мій мозок від безплідного нігілістичного вірусу. Сподіваюся, що буду спроможним осмислити хоча би частину філософських сумнівів людства, починаючи від сублімативних істерій Шопенгавера і метафоричних ескапад ніцшеанського безсилля сили і закінчуючи найсучаснішими прохолодно-трагічними богошуканнями, адже філософія завжди зводиться до любові та ненависті. І дещо наївні ексцентричності порубіжжя XIX і XX віків небагато відрізняються від найблискучішого мейнстріму філософських орлів і тхорів сьогодення.
Атлетизм і філософія, спартанська досконалість тіла і стоїчні медитації — ось, Микито, твій найпривабливіший ідеал-міраж.
63
Ми відучилися співчувати, знаходити теплі і щирі слова собі подібним. А скільки людей, закутаних у фальшиву броню відчуження, потребують цих звичайних (які так легко нам вимовити) слів, підбадьорливого відкритого погляду (дуже просто це зробити), некорисливого рукостискання (що може бути банальнішого?).
Проте не можемо. Не хочемо. Не вміємо.
І далі оточуємо себе, наче магічними колами, ганчір'ям самотності, макулатурою гордині, збоченством руки, невдатної до людяного потиску. І росте стіна відчуження, виникають острови мізантропії (у кожної країни десятки (сотні?) тисяч цих похмурих свідків перерваного зв'язку зі світом) і ріки ненависті. Все вагітніє нелюбов'ю, видумуються сотні мертвонароджених теорій, постійно відкриваються велосипеди.
І всі це знають. Бачать. Розуміють.
Проте не збуваються віщування апокаліптичних пророків чи апологетів армаґедонщини. Хтось утримує цю землю біля її вісі, якийсь антей-невидимка не допускає до страшного хаосу і монументального жертвопринесення.
І ніхто не бачить цих незримих опікунських крил і не зауважує маленьких легіонерів Господа. І ніколи нам вглядатися у невидимі херувимські лінії. Цей слід, який постійно щезає, цей шурхіт, який неможливо почути смертному.
Бо це слід покровительської ступні Богородиці. Бо це шурхіт небесного плаща Пантократора.
64
Вся нещасна країна оповита недільними літургіями. Здіймаються до Господа наші грішні руки і — нехай на мить — наші зневірені і боязкі серця освячуються аурою великих недільних молебенів.
Благовісна тиша і біблійний перепочинок зависає над нещасливою країною. Бо нині вона — не країна похмільного понеділка, бізнесового вівтірка, політичної середи, сексуального четверга, зрадливої п'ятниці чи міщанської суботи. Наша недільна країна, окрита літургійним ладаном, сьогодні отримує можливість регенерації, даровану великим серцепровидцем і серцезнавцем.
Так відростають крила у поранених янголів. Так підводиться із згорьованого ліжка зцілений паралітик, так оживає опісля чаклунської ночі народ зустрічати благопровісницьку зірку.
Недільна надія заходить до кожної хати, торкаючись опікунським омофором запаленого чола пихатих і біснуватих, стражденних і задоволених, всіх божих дітей однієї нещасної країни і всього строкатого християнського світу. Спалахують новим огнем мироточиві мощі, змивають переступи кровоточиві ікони, світяться прощенням церковні плащаниці.
О недільні зорі добровіщення, недільна літургійна очисна радосте, хрестильні церковні купелі, освячені недільним воскресінням! Молимося до вас. Сподіваємося на вас. Віримо вам.
65
Після відвідин гір Михайло Юркевич був розчарований і Микитою, і його розмовами, і його літеплістю. Він, бачите, уявляв, що це стихійний стоїк-філософ, котрий несе на плечах карму сумнівів, але на дні душі переконаний у правді рідної крові. Але — яка витончена ілюзія! — коли ближче спілкуєшся з ним і бачиш ці сіро-скептичні очі, які насміхаються із твоїх найінтимніших мислей і які (найважливіше!) звільнені від будь-якого натяку на україноцентричний серпанок, нехай суперечливий і мінливий, то починаєш доходити тямки, що перед тобою не товариш, не однодумець, а (якщо не ворог) чужа українству людина, а значить і тобі, наївняче Михайле.
Бо скільки зараз розплодилося цих фуршетних молодих бізнесівців із короткими бакенбардами, цих самовпевнених леді, що трохи володіють англійською, цих духовних гермафродитів із стандартними, як офісні меблі, обличчями, цих єврошлунків і єврозбоченців. Вони байдужі до будь-яких наших проблем, а наші біди цікавлять їх приблизно так, як вас у цю хвилину історія живопису Коста-Ріки. Наче не українська земля їх народила, цей амбівалентний містичний магніт, який виявляється зовсім не містичним, адже зачаровує власною роздвоєною вродою далеко не всіх дітей.
А може (нехай це буде святокрадством!), Микита ліпше від мене розуміє, відкинувши архаїчну романтику про священні місця і чари вітчизни, що це лише обважніла і невдатна до творення ялова територія? Скажи мені (очі Михайла блищали як намаріхуанені), український боже предків і деміурже прадідівської крові, це територія чи сакрал?
Мовчиш, німотне божество, рунвірівський ідоле? Мовчать дохристиянські капища і потворні дерев'яні божки, мовчать стародавні скіфські степи і Дніпрові води, котрі поглинули язичницькі фетиші...