Але треба було щось чинити — а що, до кого волати, в кого помочі просити, коли весь світ зворожився? І прочував Шекерик, тамуючи тривогу в грудях, що і на нього прийде черга; і гріховно думалось йому, й ту святотатську спокусу відганяв від себе, як міг, хоч знав, що супроти диявольської сили можна встояти лише при допомозі диявола, й він запобіг би в нього ласки, якби вчинив те, чого не зважився зробити дід Іванчик...
Проте Шекерик у просвітку тверезості добре усвідомлював, що христопродавством не запосягнеш прихильності в диявола, ще дужче себе занапастиш, — лише смілива й свята людина зможе допомогти його приятелеві, й він вирішив пошукати помочі в людей.
Вдруге приманджав звіриними стежками до Бистреця; пані Ірина вже дізналася, що її мужа посадили в станіславівську тюрму, — і якби ви, пане Петре, вдалися до когось впливового, чей такі в нас є: кажуть, що Петро Франко при советах у фаворі ходить, а може, хтось із письменників, всі ж бо приятелювали із Станіславом...
Й Шекерик при цих словах аж стрепенувся, пройняла його рятівна думка: найбільшою пошаною втішається нині в Місті письменниця Ірина Вільде, а він з нею знайомий: на храмовому празнику у Криворівні сиділи вони разом за столом у гостях у сільського пароха й жартували за чаркою...
"Ви, пане Шекерик, геть на Довбуша схожий... Певне, за вами молодиці пішки ходять, ви ж такий бравий, що ніяка перед вами не встоїть".
Петро з охотою прийняв комплімент від відомої письменниці й по–парубоцьки відпалив, а Вільде на його жарт сміхом пирснула, й очі в неї засвітилися.
"А ви б устояли?" — примружив око Шекерик.
"Хтозна... Але ж я не попадя з Хоткевичевого роману", — відказала Вільде.
Згадка про знайомство з популярною письменницею не сходила із Шекерикової голови, й він врешті зважився завітати до неї. Вільде його впізнала, була привітною — може, згадала фліртову перемовку з ним на празнику, та по його стурбованому вигляду втямила, що гостеві не до фліртів. Шекерик вийняв із тайстри оправлену в коленкор книгу й подав її письменниці.
"Може, ви її й читали, це "Правда старовіку" Вінценза".
"Як би я могла таку книжку не прочитати? — подивовано відказала Вільде. — У мене вона є... — Взяла книжку з рук Шекерика й додала: — Така сама, видана у варшавському видавництві "Roj". Але чому ви..."
"Вінценза заарештовано".
"Господи! — зітхнула Вільде. — Та за віщо? Як можна таку людину в тюрму запроторювати? Таж його весь світ знає..."
"Допоможіть, добродійко", — прошепотів Шекерик.
Ірина Вільде довго й мовчки гортала книжку й промовила врешті:
"Залиште її в мене... Ви у добру годину прийшли. У Львові зараз перебуває польська письменниця–комуністка Ванда Василевська. Вона запрошує до себе галицьких письменників для знайомства. Я вже отримала запрошення... Повірмо, що Господь цього разу буде до нас прихильний..."
...Ванда Василевська намагалася втримувати на устах приклеєну усмішку, сама ж була худа й темна на обличчі — вся ніби просякла комуністичною ідеологією... "Така достоту, як "Короткий курс історії ВКПб", — подумала Ірина Вільде, слухаючи її райдужну промову про визвольний похід Червоної армії в західний край, про нечувані здобутки промисловості в Союзі та про заможне колгоспне життя. Вона закликала до самовідданої праці галицьких письменників, які у розкішному залі притишено слухали відому польську революціонерку. І вже вони знали, що всі як один мають стати речниками комуністичної партії і всі свої духовні сили і талант присвячуватимуть величній побудові соціалізму. І нічого іншого!
Й сталося те, чого зовсім не сподівалася Ірина Вільде, слухаючи патріотичну й завчену промову представниці нової влади. Закінчивши промовляти, Василевська поминула поглядом вірних радянській владі Петра Козланюка та Ярослава Галана й звернулася до Ірини Вільде — хай би вона — безпартійна і не заангажована в політику — висловилася з приводу славетних перемін у Галицькому краю.
Вільде підвелася й сказала таке, від чого присутні в залі боязко опустили голови й підвести очей на представницю влади не сміли: та чи ж наївна Вільде ще не знає, що їй належиться тільки схвалювати й одобряти? Як посміла?
"Шановна товаришко, ми готові до лояльної праці на письменницькій ниві, та не всі наші літератори на цьому зібранні присутні. Немає тут видатного польського письменника Станіслава Вінценза. Ви, можливо, про нього ще нічого не чули, тому я принесла вам його книгу, яку в Європі вже переклали на кілька мов. Вручаю її вам. Роблю це для того, щоб ви прочитали й вирішили, чи може такий письменник сидіти в радянській тюрмі..."
Ніби смерч провіявся по залі й пригнув людей — ніхто не смів і слова вимовити, поки не зреагує на питання письменниці Ванда Василевська. Вона ж, затримавши на мить пронизливий погляд на Ірині Вільде, врешті примусила себе надіти на обличчя доброзичливу маску й промовила: "Дуже добре, що ви мені про це доповіли — наша влада молода й від помилок не застрахована. Я зацікавлюся цією справою і повідомлю вас..."
За два місяці Вінценза випустили з тюрми. Перед тим як виїхати до Швайцарії, він зайшов до Ірини Вільде подякувати їй і дізнався від неї, що Петра Шекерика заарештовано й нічого про нього не чутно. Вінценз поїхав у Жаб’є до Петрової родини: дружина Параска й дочка Анна сказали, що Шекерик встиг закінчити книгу про діда Іванчика й надійно її заховав.
Бричка мчала з Рунгур до міського залізничного двірця. Пані Ірина, від нервової напруги втомлена, дрімала, а пан Станіслав не міг позбутися згадок про пережите в тюрмі. Чи боявся? Здається — ні, бо не почував себе ні в чому винним. Тільки один раз пройняв його смертельний жах...
Після чергового допиту слідчий перевів в’язня через кімнату, в якій на столі лежали десятки, а може, й сотні пар окулярів. І Вінценз, зрозумівши, що його чекає за дверима цієї кімнати, зняв свої окуляри й кинув на стіл.
Бог милував... Бричка звернула з Печеніжинського тракту на Торговицю й помчала вулицею Скупневича на станцію... Біля воріт будинку, що притулився до Студентського парку, стояв колишній машиніст бляхар Антошко Дзівак, він повертав голову то в один, то в другий бік, когось виглядаючи... Так він стоятиме завжди, поки буде жити в Місті, чекаючи на дітей своїх.