Та всього цього було дідові мало: чорна заздрість його душила, коли згадував, що живуть у Головах ще знакомитіші за нього мисливці — Джинда і Бурдей; їхня слава не давала Іванчикові спокійно спати, й задумав він диявольської сили запосягти. Й коли перед Великоднем приймав від священика святе Причастя із золотої ложечки, — не ковтнув оплатки, сховав під язиком, щоб потім закласти Боже Тіло в патрон і вистрелити в розп’яття...
Підніс священик цілувального хреста до його уст, та не схилився над ним Іванчик, й постала перед його очима щедра лісова здобич, яка уславить грішника не так користю, як славою першого в горах мисливця, наділить його незмірною силою, орлиним оком і готура слухом... Він побачив себе велико сильним у тілі, та водночас відчув, як ослаб його дух. Повів очима по людях, які півколом клячали перед престолом, і втямив, що всі вже бачать його задуманий гріх. Глянув на іконостас: Матір Божа плакала, і прошепотів Іванчик покаянну молитву — яко Юда, яко разбойник ісповідуюся тобі — а тоді прийняв Причастя і втішився чистотою своєї душі, на яку щойно насувалася чорна тінь святотатства.
Але ж бо гей, — подумав Петро Шекерик, все ще від поганих роздумів стовбнем врослий у кам’янистий кряж, — скільки то люду нині на схожий гріх наготовилось, щоб приспособитися до диявольської сили, яка із студених земель Гога і Магога прикотилася в Галицький край, і як радітиме червоний диявол на високому пекельному троні, коли той люд, свій дух тратуючи й достаток зрадою заробляючи, наготовиться святе Причастя на олов’яну кулю перемінити... Але як уникнути рятівних спокус і звідки взяти сил для порятунку честі?
Він вивільнив ноги із кам’янистої жорстви й потупотів схилом униз, наче втікав від поганого наслання, перебіг кладкою через Черемош, залишивши позаду лютий Бистрець, що несамовито ревів, ніби сердився на Шекерика чи то на весь світ, загрожений святотатним гріхом, й затермосив дзвоником, що висів на брамі обійстя Станіслава Вінценза.
Пан Станіслав, почувши дзвоник, вибіг на веранду, мовби давно чекав, перебуваючи у невіданні, хоча б якогось гостя, тихо скрякнув і потупцював через подвір’я до брами. Відчинив і сторожко дивився на Шекерика, чекаючи від нього лихої звістки, бо добрих тепер ніхто не сподівався. Гість мав стурбований вигляд, довго мовчав і врешті запитав з острахом:
"До вас ще не приходили?"
"Ще ні, — відказав Вінценз. — Та й маю надію, що в такі незвісті..."
"О, вони всюди доберуться — як таргани... З Жаб’я, Косова й Міста позабирали ночами багатьох — урядовців, просвітян, стрілецьких комбатантів, промисловців — як поляків, так і українців... Й ніхто не вернувся... Вчора до мене в сільську канцелярію прийшло четверо — у шкірянках, в круглих кашкетах з гудзиками на чубках, випитували про настрої в селі. Пильно оглядали приміщення й міряли мене очима, ніби хотіли запам’ятати мій вигляд. Питали, чи я знайомий з вами, я сказав, що всі у горах вас знають, на що один промовив глузливо: "Рибак рибака відіт здалєка", і ще зауважили, що на будинку тимчасового комітету немає державного прапора. Я виправдовувався, що червоної матерії ніде дістати, на що один пирхнув: "При бажанні будьяке полотно вифарбував би у власній крові"... Мова про кров тяжко мене зажурила, я зрозумів, що приходили вони до мене неспроста..."
Вінценз узяв Шекерика під руку, завів до світлиці й мовив скрушно:
"Я міг ще встигнути перейти кордон, та подумав: хто мене шукатиме в бистрецьких ізворах... Та якщо випитували про мене, то знайдуть..."
"Ви, може, посмієтеся з мене, — промовив по хвилі Шекерик, — коли скажу, що вірю в наші замовлення... Тож водно повторюю собі в думці: пропади від мене, нечиста сило, в тарапати незвістенні, щезни, як дим від вітру, як роса від сонця..."
"Замовлення й молитви не допомагають, пане Петре. Вони лише заспокоюють..."
"Неправда ваша, пане Станіславе. Ви добре знаєте наші звичаї й вірування — як учений. А в мені вони, мов кров, пульсують... Доки люди молилися сонцеві, доки вірили у ворожбитські примівки, доти чулися безпечно, як звір у лісі, як птаха в повітрі. А ми забули старосвітські обичаї та й почали збавлятися так, як правічні ліси, ушкоджені людською рукою".
Вінценз посміхнувся, й від тієї усмішки гейби повіяло у світлиці літнім леготом, й жура в мужів принишкла. Пані Ірина подала на стіл обід й бутельку з порічняковим вином поставила; господар налив вина в пугарі, повернув розмову в інший бік і запитав про таке, що могло здаватися зовсім маловажним у нинішньому дні:
"Чи ви, Петре, закінчили писати свого "Діда Іванчика"? Бачу, що ні — ще живете його способом мислення. Я щиро хотів би, щоб ви завершили ту книгу. Бо прийшла у наш світ орда, яка хоче викорчувати з людської пам’яті, з самої підсвідомості відвічні традиції, звичаї й закони. І всі ті молитви й заклинання пропадуть, ніби їх ніколи й не було... Й забуде світ про наш дивний край... Ну що знали б ми про стародавній світ, якби не "Іліада" і "Одіссея"..."
"Ще трохи — і завершу", — відказав Шекерик.
"І добре заховайте. В скляну бутлю вкладіть, добре залакуйте і закопайте. Колись люди видобудуть ваш манускрипт, прочитають і стетеріють з дива, а теж зжахнуться від думки, що такий скарб людського духа міг навіки пропасти".
Сиділи якийсь час мовчки, й тривога, розслаблена розмовою про вічне, знову почала тужавіти, й двом зажуреним чоловікам не хотілося встрягати в неї.
Шекерик підвівся.
"Йду, пане Станіславе... Добре, що вас побачив, а то різні думки зментрожили мою душу. Прощавайте... Може таке статися, що більше й не побачимося".
"Не говоріть дурниць", — згіркло вимовив Вінценз і провів Шекерика до брами.
На другий день перед вечером до Шекерикового дому прибігли сусіди й залементували:
"Пана Вінценза забрали з Бистреця!"
Ця вістка приголомшила Шекерика і весь край: без Вінценза — літописця карпатського опришківства й щирого приятеля горян — гуцульський світ немовби осиротів, гейбито студені боривітри прогуділи понад горами й видули із сіл, ізворів, бескеть та полонин правічний вільний дух і збойницьку буйність. Стихли солодкі трелі сопілок, трубні голоси трембіт та щебет скрипок; припали пилом до землі весільні куряви, й стало так глухо в краю, ніби ніколи тут не гомоніла коляда, не дзвеніли пастуші дзвіночки й калатала, не лунали дівочі вівкання та галайкання чабанів на плаях, й пістолі на Мунчелі й Костричі ніколи не гриміли...