"Я побачила вас через вікно нашої редакції, яка вже перестала видавати славну "Жіночу долю" й готує до випуску зовсім нову газету "Радянське Покуття", й вийшла, бо не хотіла, щоб ви побачили, як швидко міняється образ влади... Вчорашній коректор Богдан Білоскурський лише завдяки своїм політичним поглядам і аж ніяк не професійності зайняв чільну посаду і так упевнено поводиться, ніби самим Господом призначений для керівної діяльності... І портрети на стінах, і стосунки між людьми помінялися, навіть друкарська фарба інакше пахне... Ну а я пішла на творчі хліби, буду писати про нове життя. Справді! Адже кожен новий етап суспільного розвитку цікавий тим, що його треба пізнавати. Й кольори помінялися... Зрештою, ми не бики, які агресивно реагують на червоний колір, — у нас така барва завше була прийнятною: згадаймо космацькі вишивки або парубоцькі червоні гарасівки..."
Пан Корнель нервово ступив крок уперед, порівнявся з письменницею й, непорозуміло дивлячись на неї, відкрив уста, щоб заговорити, й при тому віяло зморщок на його чолі сердито збіглося. Ірина Вільде це запримітила, їй не хотілося, щоб гостра дискусія спалахнула просто на вулиці, тим більше що висловлювати вголос невдоволення новою владою вважала небезпечним, й вона тактовно перемінила тему розмови.
"А пам’ятаєте, шановне панство, чи то пак товариство, най ся преч каже, що я пообіцяла вам, коли ми вперше зустрілися: запросити на льоди до "Romy", правда?"
Мовчазна Сальомея, відчужена й холодна, — чи то невзвичаєна в новому товаристві, чи знесміливлена відвертістю письменниці, яка, здавалось їй, намагалася вивідати в неї і в Корнеля їхнє ставлення до нової політичної ситуації — враз просвітліла, зігнала нахмареність з обличчя й промовила, притиснувши до себе руку співрозмовниці: "Часи насправді головоломно помінялися, завтра й на кав’ярнях вивісять шильди з іншими назвами. То якщо ми задумали трохи відпочити, зайдім до єврейської ресторації Розенберга на Ягеллонській і проведемо там у вічність стару епоху, як ви, шановна пані, зволили висловитись".
У Розенберга поки що нічого не змінилося: метушливий і надміру ввічливий кельнер у чорному костюмі й з метеликом під шиєю у вичікувальній позі приймав замовлення, привітно посміхаючись до знайомої клієнтки, яка у жидівській ресторації поводилася вільно, як у себе дома; тереблячи пухнастий хвостик товстої коси, вона диктувала, фамільярно звертаючись до офіціанта:
"Для пані подай, Брауне... ви не відмовитесь, пані Дарино, від абрикосових книдлів? Отже, принеси одну порцію... Мені подай ванільну бабку "гегелькупф", а панові... що ти бажаєш?.. панові яблучний струдель. Для всіх каву з кожушком, по шматочку торта "захер" і трохи цукатів... Чи ще можна у вас це дістати?"
"Ще можна", — згіркло посміхнувся кельнер, зник за параваном, а за хвилину замовлення було на столику.
"Тут ще животіє старий час, — промовила Вільде, й видно було по ній, що вона має намір продовжити розпочату на вулиці розмову. — А втім, можливо, для євреїв він і не переміниться: у совєтів жиди в пошані..."
Сальомея різко повернула голову до Ірини Вільде, в її зіницях зблисли неприязні світелка, та вмить погасли — вона прийняла виклик і, минаючи допитливі очі письменниці, заговорила:
"У нас немає своєї території, євреї розсіяні й мусять пристосовуватися до господарів землі, щоб вижити... Я, дочка багатія, вчилася в хедері, щоб свого не забути, потім у польській гімназії. Якби тоді, коли я підходила до матури, була відкрита гімназія українська, то здавала б матуру в ній... Нині я в цивільному шлюбі з українським адвокатом і приймаю його спосіб життя... Та якби не те, що порвала з ріднею, то приходила б щоп’ятниці додому, запалювала б шабасні свічки на срібному канделябрі, закривала лице долонями й молилася, а опісля вечеряла б рибою, цукатами і пила б червоне вино... Все це для мене втрачене — тож чи не з туги за родимими ритуалами я запросила вас до єврейської ресторації?.. А ласки совєтів, які великодушно забороняють нас називати жидами, мені не потрібно — лише добре ставлення до мене людей, серед яких я виросла. Я — єврейка, але моя батьківщина — українська Галичина..."
"Тим не менше, — впиралася на своєму Вільде, — на мітинги збігаються з усіх закамарків Міста євреї й верещать "хай живе!"
"І українці кричать, хіба ви не чули, не бачили?.. А щодо мене, я не серцем сприйняла нову владу, лише розумом. Дивилася на сірі обличчя вояків, які вступали до Міста визвольним маршем, на їхні дикунські гостроверхі шапки, брудні обмотки на ногах, а в очах не бачила ні впевненості, ні гордості за велику державу, а тільки пригноблення і страх. Й мені було їх жаль... Я бачила жінок у фуфайках і синіх беретках, які, вселившись у звільнені помешкання виселених поляків, одягалися в нічні сорочки, думаючи, що то модні сукні, і йшли в них до театру. Й мені соромно за них... Але хто винен? Таж не вони, а та влада, яка поблажливо забороняє нас називати жидами, а вас карає за читання патріотичних книг..."
Товариство неохоче бралося до їжі, чей не задля неї завітало до ресторації; Ірина Вільде краяла ножем абрикосового книдля й скрадливо поглядала на пана радника, очікуючи його реакції на мову Сальомеї, Сальомея помішувала ложечкою каву, теж чекаючи, що повість муж; пан Геродот вийняв із срібного портсигара цигарку й, попросивши дозволу запалити, нервово черкнув запальничкою; заслонивши себе клубком диму від допитливого погляду письменниці, врешті заговорив:
"Є такий віц із судової практики... сидять під церквою двоє жебраків, і один питає свого сусіда: "Ти чого пішов у жебри?" — "Бо програв процес у суді, — відказав сусід. — А ти чого?" — "Бо я виграв". Таке лучилося і в нас з поляками: ми процесувалися, а виграв москаль".
"Або, як сказав Шевченко: Польща впала і нас роздавила", — додала Вільде.
"Тішуся, що й ви такої самої думки... Проте готові всім серцем прийняти червоні бандери, бо ж галичани, як ви зволили висловитись, не бики... Але ж самі визнаєте: навіть худоба розрізняє кольори. То варто й людям мати таку властивість..."
"Який ви категоричний, пане меценасе... А може, знаєте, де вихід з нинішньої ситуації?"