Роздягнутий, лише в кальсонах, він стояв тепер за спиною дружини, тремтів від страху й прохолоди і не впізнавав сина — певне, через те що на його голові кокоїжилася рогатівка з орлом над дашком, був Казьо зодягнутий у гранатовий кітель, — й аж тоді, коли Емілія захлипала: "Казю, Казю, як добре, що ти приїхав!", Антошко втямив нарешті, що перед ним стоїть не поліцай, а рідний син.
Однак не припав до нього, не пригорнув до грудей, нібито Казьо нікуди з дому й не дівався; стояв перед сином у винуватій позі, немов щось негідного вчинив, й проказав хрипло два слова — лише вони залишилися на нині в його пам’яті:
"Нусю забрали..."
Казьо скинув рогатівку, повісив на кілок, вбитий в одвірок, розщепив комір на кітелі й, важко опустившись у фотель, промовив байдужим, з відтінком нехоті голосом:
"То її клопіт... У воєнний час кожен іде туди, куди його кличе патріотичний обов’язок. Нусині обов’язки мене не обходять..."
"Але ж її в тюрмі замучать, вона така делікатна", — прошепотіла Емілія, й у передсвітанковому сутінку її голос прошелестів, ніби десь за вікном, у потойбіччі.
Казьо рвучко підвівся з фотеля, ніби цим рухом затуляв рота матері, й заговорив по–польськи, хоч дотепер завше звертався до мами її мовою:
"Най мамця мені приготує дві пари білизни і якусь там перекуску, я ще нині всяду до варшавського поїзда... Мамця чує, що я кажу?"
"Але ж чому ти мусиш їхати до Варшави? — здобувся на мову Антошко. — Прецінь вчишся на Львівській політехніці..."
"Нині розпочинається наука іншого роду, татку, — таким самим чужим голосом відказав Казьо. — Але досить того, я не маю часу... Наш уряд відмовився прокласти німцям коридор до Гданська, й абвер уже підійшов до Познаня. А я маю особливе доручення від партії ендеків "Wolność і niezawisłość" . Та це моя справа. Віднині я ні вам, ані собі більше не належу. Ойчизна в небезпеці".
Казьо покинув батьківський дім ще до сходу сонця. А вранці Торговиця дізналася від панни Гані, яка по ночах не скидала з голови слухавки детекторного приймача, що німці напали на Польщу...
Антошко Дзівак у цілковитій прострації непорушно просидів у фотелі до обіду, а тоді схопився, ніби до нього раптово прийшла думка — як ще можна врятувати Польщу. Іншого виходу він не бачив, як повідомити про лихо — може, він ще не знав — пана Станіслава Вінценза, який може якщо не допомогти, то бодай порадити. Антошко одягнувся у новий костюм, як до церкви, й подався до Рунгур.
А війна вже шаленіла десь там, у глибині краю, Варшава ще оборонялася. У Місті оголосили мобілізацію, забирали на війну людей і коней, та воєнного гулу над Прутом не було чутно — і люди, і коні верталися додому. Однак до Каштанового провулка з Чернівецького тракту долунював приглушений гуркіт: вдень і вночі дужі коні тягнули гармати, по шосе котилися вози й брички і тупотіли піші військові колони на Заболотів і Снятин — до румунського кордону.
Антошко вернувся з Рунгур пізно вночі — підупалий і знищений: пан Вінценз покинув свої промисли; служниця, яка впізнала старого машиніста, повідомила, що пан Станіслав виїхав із сім’єю на свою дачу в Бистрець, щоб там перечекати лиху годину.
Бляхар не спав і стогнав по ночах:
"Пропала Польща. Тільки двадцять літ, тільки двадцять... І діти мої пропали".
...Біженці з Берези Картузької минули вже Лісну Слобідку, Раківчик і вийшли на Шепарівську дорогу, з якої крізь бліде осіннє марево проглядалися контури першої карпатської гряди. Тоді втома в них кудись пропала й крок пришвидшився — так відчувають наближення до рідної домівки добрі господарські коні, вертаючись із далекої фірманки.
У глибині широкої просіки, що її проклав шутровий гостинець, розтинаючи навпіл Шепарівський ліс й допадаючи до Печеніжинського тракту, завиднів обступлений чотирма тополями найстаріший в Україні пам’ятник Шевченкові — й аж тепер, побачивши його, Нуся остаточно усвідомила, що вона вже дома; дівчина в думці обнімала батька й матір і, не гаючись, заходила до будинку гімназійного педеля Штефана Шамрая, щоб побачити Олеся...
Погідний осінній день обсипався над світом сонячною порошею, що осідала на буковому листі блідим накрапом й нечутно проникала до лісового дна, спадаючи срібною манкою на скосоїжене в передчутті осінніх холодів моховиння й зжухне бур’яновище, яке ще так недавно встеляло землю м’яким килимом, поцяткованим голівками білого рясту, — тепер воно зчахло й тихо постаріло, втомлене весняним і літнім буянням; такий утихомирений стан неба й землі заспокоював розтерзану тривогами Нусину душу, і їй щемно забажалось залишитися в рідному Місті до кінця життя... Однак доля, яку вона сама собі обрала, вимагала від неї подальшої посвяти, й Нуся добре втямила напуття професора Тарновецького, що він висловив, коли вони удвох зупинилися біля церкви Святого Михаїла, у притворі якої зник отець Чемеринський... Ті професорові слова ні до чого дівчину не зобов’язували, проте давали їй можливість вийти із скрутного становища, в яке вона може потрапити в найближчому часі, — про це застерігало її червоне, із серпом і молотом полотнище, що лопотіло на шпилі ратуші.
"Якщо зумієш зв’язатися з колишнім своїм провідником, — мовив професор, — і отримаєш від нього завдання, яке муситимеш виконувати за межами краю, прийди на Багінсберг й допитайся до Йогана Думенкопфа на Фрідріхгасе — там зможеш побачитися зі мною. Я спробую тобі допомогти".
Професор подався через центр Міста в бік німецької колонії, а Нуся, минувши ратушу, спустилася знайомим захаращеним крутосхилом й коли дійшла до початку вулиці Сєнкевича, з приміщення редакції газети "Жіноча доля", що на Садовій, вийшла повновида жінка з короною кіс на голові; тієї жінки Нуся ніколи не бачила, проте добре знала вродливу пару, яка йшла слідом за жінкою, — були це її сусіди пан Корнель Геродот й красуня Сальомея.
Нуся квапно подалася Садовою й заховалася в тінистому Каштановому провулку: їй, обшарпаній і до краю змученій, аж ніяк не хотілося зустрічатись зі знайомими після пригод, котрих довелося зазнати останнім часом.
...Письменниця Дарина Макогон, яка прибрала собі епатажний літературний псевдонім Ірина Вільде — в перекладі з німецької — Дика, взяла Сальомею під руку й, підвівши голову, бо ж була набагато нижчою, приглядалася до неї, немов хотіла переконатися, чи відтоді, як побачила її вперше на похороні Андрія Чайковського, не зблякла дивовижна семітська врода жінки, й задоволена, що дружина популярного в Місті мецената Корнеля Геродота не втратила своєї зваби, заговорила приязно й безпосередньо, як до близьких сусідів через паркан, повертаючи голову то до Сальомеї, то до пана радника, який ішов за ними кроком позаду: