— Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне, — сказав Кукурузо — Сьогоднi все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра…
— Значигь, вирiшив уже завтра? — спитав я.
— Аякже… Ти що! Через кiлька днiв мати приїде…
Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою.
— Перш за все ложку, — вiн витяг з буфета щербату дерев'яну ложку i застромив її за пояс. — Солi обов'язково, без солi пропаду. — Вiдсипав собi в ганчiрочку пiвпачки солi — Хлiба! — з сумом глянув на зачерствiлий окраєць, що лежав на-столi. — Мало…
Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.
— Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас є, — заспокоїв я його.
— Чаю? — вiн покрутив у руках цибик з чаєм. — Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один…
— Лiхтарика не забудь. Згодиться, — нагадав я.
— Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна.
Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога:
— Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.
— Що вiн — жонглював ними, чи що? — здивувавсь я. — Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.
— Ти дуже розумний! — розсердився Кукурузо. — Мовчи! Ти нiколи на безлюдному островi не жив — не переч!
В цей час дверi розчинилися i на порозi з'явився дiд. Кукурузо так i застиг з сокирою в руках.
— Ов-ва! — спокiйно вимовив дiд. — Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на мiсце! Двоєшник!
— Та я нiчого, — замимрив Кукурузо. — Я… я… хотiв показати йому, яка в нас сокира добра… замашна… вiн каже, що в них краща… Еге ж, у нас краща, дiду?
Дiд нiчого не вiдповiв, i ми вишмигнули з хати.
— Ху! Мало не засипались! — уже за клунею видихнув Кукурузо. — I як ми не почули його крокiв!
Це справдi будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дiдовi кроки чути здаля. Дiд ходить, як на лижах, не вiдриваючи нiг вiд землi: човг-човг, човг-човг. Здається, ледве ноги переставляє, от-от упаде.
Та побачили б ви його на полюваннi. На зайця по чорнотропу дiд може прочовгати отак кiлометрiв п'ятдесят —i хоч би що.
Сидимо ми з Кукурузом за клунею i обговорюємо, як краще перетягти все необхiдне у човен. Нарештi домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати i ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемнiє, вже я (щоб Кукурузо був у дiда на очах i не викликав пiдозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра…
Роздiл XIV
Робiнзон Кукурузо висаджується на безлюдний острiв
Ранок наступного дня. Сонячний, дзвiнкий, голосистий: пiвнi спiвають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився бiля тину i пiдглядаю у шпарку, що робиться на подвiр'ї в мого друга.
Пiдготовчi роботи успiшно закiнчено. Все майно Робiнзона Кукурузо уже в човнi: i берданка, i удочка, i лiхтарик, i ложка, i ковзани (на зиму), i сокира (на жаль, одна i то стара, трiснута i без топорища — ну, то нiчого, на островi можна буде витесать), i багато чого iншого. Черв'якiв накопано повну жерстяну банку з-пiд бичкiв у томатi (я слово "бички" закреслив i написав олiвцем "черв'яки", вийшло "черв'яки в томатi"). I харчiв цiла торба. I навiть двi таблетки пiрамiдону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.
Тепер лишилося одне — вiдпроситися в дiда.
Дiд сидить на колодi i теше держака до вил. Кукурузо ходить бiля нього й канючить.
— Дiду!
— Га?
— Так я до тiтки Ганни пiду у Пiски.
— Одчепись.
— Дiду!
— Га?
— Так я пiду.
— Одчепись, тобi кажуть. Iди вроки вчи. Двоєшiшк!
Помовчали трохи. Потiм знов.
— Дiду!
— Га?
— Менi з вами скучно.
— Так що менi, на голову стать, щоб тебе розважчти?
— Я до тiтки Ганни пiду. Там же Яришка. Я її скiльки не бачив.
— Як вона дома, то тiльки чубишся з нею, а тут, бач, скучив…
— Я вам i самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тiтки Ганни самосад.
— У мене свiй є не гiрший. Одчепись. Знову помовчали.
— Дiду!
— Га?
— То я пiду. Да?
— От пристав, як сльота до плота! А вроки?
— Так я ж книжку вiзьму i там вчитиму. От поспитаєте в тiтки Ганни тодi.
Я причаївся й думаю: "Ох, i важко у наш час тiкати на безлюдний острiв!"
— Дiду!
— Га?
— Я тiльки на пару днiв. З мене ж усе село смiється пiсля вчорашнього… От якi ви, їй-богу!
— Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав?
Знову помовчали.
— Дiду?
— Га?
Довго канючить Кукурузо. Нарештi дiдовi уривається терпець i вiн каже:
— От бiсова дитина! Зовсiм замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив. Тiльки на днiв два, не бiльше. Та якщо тiтка Ганна скаже, що вроки не вчив, — цього держака скуштуєш. Двоєшник!
Кукурузо не став баритися, бiгцем побiг у хату (а то ще передумає дiд!), схопив "Граматику" i — до ворiт. Тодi раптом спинився, обернувся, потупцяв на мiсцi, зiтхнув:
— Бувайте здоровi, дiду! Хороший ви… Я завжди знав, що ви хороший…
— Iди-йди! — буркнув дiд, Хiба вiн знав, що то прощається з ним Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв…
На вулицi я приєднався до Кукурузо.
Мовчки дiйшли ми до рiчки, мовчки сiли в човна i мовчки попливли у плавнi.
Тiльки Собакевич, бiжучи за нами, весело гавкав i намагався вхопити за литку то мене, то мого друга. Не розумiло урочистостi моменту дурне собача!
Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова.
У мовчаннi перенесли всi речi на галявину до куреня.
I от востаннє стоїмо на березi коло човна. Похнюпившiйсь довбаємо носками черевикiв землю. Стоїмо i зiтхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на мiсяць, не на рiк навiть, а на цiлих двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв. Ще нiхто в свiтi не прощався на так довго.
Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:
— Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде… Не бiйсь… Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо…
— Аякже!.. — не дав я йому договорити.
I змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокiйливе на прощання.
— А тi двоє таки не шпигуни, — сказав я. — Справжнi шпигуни нас придушили б отам у кукурудзi. I нiхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай — нiхто про нас все одно б нi в газетi не написав, нi по радiо, нi тим паче по телевiзору…