В сiнях почувся кашель, рипнули дверi, i у двiр вийшов дiд Варава. Глянув сердитим оком на нас i сказав:
— Я у сiльмаг на хвилинку. Глядiть менi тут!
— Та ми нiчого. От тiльки на рiчку, може, скупатися. Бачте, спека яка, — прохальним тоном сказав Кукурузо.
— Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! — буркнув дiд i, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнiвом глянув на Кукурузо.
— Нiчого, пiдем, — тихо сказав вiн. — Я знаю ту "хвилиночку". Зустрiнуться бiля сiльмагу з дiдом Салимоном i години зо три пропатякають, не менш.
Хоча нiчого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човнi в плавнi (скiльки разiв їздили i рибу ловить, i просто кататися), нi в кого нiякої пiдозри не могло виникнути, але ми пробиралися до рiчки крадькома, весь час озираючись. I жодним путящим човном не скористалися. Хоча всi вони були припнутi бiля берега, i нам не заборонялося брати їх — тут i мого батька човен був, i дiдових Варавиних аж троє (довбанка i двi плоскодонки). Ми розляглися i перепливли на той бiк на пiщаний острiвець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нiчия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так i не зробили пiдводного човна i на якiй тонув Ява. Ми її пiсля того зашпаклювали, просмолили, i вона хоч i пропускала все-таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же пiд човном лежало довге потрiскане весло, яке ми позичили в дiда Варави. Вiн i не помiтив — у нього в сараї щось з десяток весел валяється: i короткi — для довбанки, i довгi — для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормi (або й на носi) i то з одного боку, то з другого пiдгрiбаєш. Тому й весло довге. Так гребти — вмiти треба. Як не вмiєш, можеш тiльки — беркиць! — i годуй ракiв. Ну, ми з Кукурузо змалку вмiли — нам не страшно.
— Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все-таки, калоша стара, — сказав Кукурузо.
Одiпхнулися ми й поїхали.
Обiгнули острiвець — i вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо — хоч i я добре вмiю, але вiн бiльший мастак. Гребе тихо, обережно — пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, нiж треба, — разi — i човен уже носом в очерети залiз. Од-пахайся потiм назад, виймай носа — морока! Добре гребе Кукурузо — нi разу в очерети не вгнався.
Я лежу на носi, дивлюсь у воду. Вода прозора-прозора — геть до самого дна видно: водоростi, латаття, корчi. I навiть видно, як риби шмигляють. Iнтересно!
Все далi й далi заглиблюємося ми у плавнi. Несподiвано за поворотом вiдкрилося широке плесо. Гладiнь — анi зморшки. Бiлi й жовтi лiлiї розкиданi — як на картинi. Посеред плеса двi пiрникози плавають. Вгледiли нас — i нема. Так швидко пiрнули, нiби й не було. Тiльки рiвне плесо. Аж гульк — метрiв за двадцять — наче й не вони, а iншi…
Знову ми в стружку заїхали.
Ш-ш-ш! С-с-с! Ш-ш-ш!
Качки пролетiли.
Мисливський сезон не почався, i ще не ляканi качки хмарами лiтають над нами.
— От би рушницю! — каже Кукурузо.
— Ага, — кажу я.
Пливемо.
— Ондо той кiзяк, бiля якого я затонув, — гiрко мовив Кукурузо.
— Тьху! — плюнув я в той бiк.
Ми знов випливли на плесо, досить-таки величеньке, по якому навiть гуляли бурунистi хвилi (бо якраз знявся вiтер) — як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. I островiв ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: "Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острiв. Те, що треба". Але в Кукурузо була своя думка, i всi острови вiн позабраковував. З рiзних причин. Той був занадто маленький — нiде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли — до води важко добиратись. На тому дерев нема-де ж дрова брати для вогнища? — I так далi.
I от перед нами новий острiв. Нiби суцiльна зелена купа: кущi верболозу, плакучi верби i деiнде тополi вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цiлком — є виходи до води. Чисте плесо з трьох бокiв омиває острiв.
— Здається, воно, — сказав Кукурузо. — Давай пристанемо.
— Давай, — з радiстю вигукнув я, бо менi вже набридло шукати.
Ми пристали.
Острiв був чудовий. Нiби спецiально створений для такого дiла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато i сухого гiлля — на двадцять рокiв топити. В очеретах, навiть зараз чути, — качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводдi попiд берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки-палки, — у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вiтами землю пiдмiтає I без куреня вiд дощу сховаєшся. Але курiнь, звичайно, потрiбен.
— Курiнь я тобi поможу зробити, — сказав я, — ти ж знаєш, як я куренi роблю.
По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв у селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селi вiн будував.
На обличчi в Кукурузо було вагання:
— Робiнзон, звичайно, все сам робив. Бо ж вiн один потрапив на безлюдний острiв.
— Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, — заперечив я. — Не можна ж точно копiювати.
Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишенi великий складаний нiж з дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже любив рiзати щось своїм ножем, нiколи не розлучався з ним, i вiд безконечного носiння в кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована.
Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi мiй верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце, загострював палицi для каркаса.
Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний-мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
— Всi двадцять рокiв простоїть — гарантiя! — впевнено сказав я.
Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнької хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова "хвилиночка" вмiла розтягуватись до кiлькох годин.