Потрапив я до саперного батальйону. Скільки понаробили ми на воєнній землі доріг, переправ, мостів. Ліку нема! Через Дон, через Віслу і Дунай ішли. Холонеш, бувало, в крижаній воді, гориш в диму й полум'ї, снаряди вибухають навкруги, розтрощують переправу, люди гинуть, і вже сили нема ніякої, швидше б убили, чи що! Та як згадаєш своїх, що ждуть у горах, і звідки тільки сила береться. Ні, думаєш, не за тим я прийшов з Паміру, щоб загинути тут під мостом. Зубами крутив дріт на кріпленнях, що поволі розсувалися, не здавався... І не загинув, дійшов майже до Берліна.
Дружина писала мені часто, добре, що пошта мимо по тракту проходила. Писала про все докладно і про дорогу теж — вона залишилася майстром замість мене. Зна", ваяшо їй, дорога ж не де-небудь, а на Памірі.
Тільки весною сорок п'ятого перестав я раптом одержувати звістки. Ну, звичайно, на фронті всяк буває, заспокоював себе. І от одного разу викликають мене до штабу полку. Так і так, мовляв, старшино, повоював, подяка тобі, нагороди. Повертайся додому, ти там зараз більш потрібний. Я, звісно, зрадів. Телеграму навіть надіслав. На радощах і не задумався над тим, чому мене відпустили додому раніше строку...
Прибув я до своїх місць, до військкомату поки що не заїжджав, встигну ще, думав собі, нікуди не подінусь. Додому! Зустрілася попутна полуторка, і рушив я нагору Памірським трактом.
Крила б мені, звик на фронтових машинах роз'їжджати, кричу шоферові в кабіну:
— Натисни як слід, браток, не жалій ти своєї деренчалки! Додому їду!
І ось уже близько. 3 а заворотом моя ділянка. Не втерпів. Сплигнув на ходу з машини, речовий мішок за плече й бігом. Біжу, біжу, поминув заворот і... нічого не пізнаю. Все начебто на місці: і гори стоять там же, і дорога та сама, тільки нема житла. Ані душі кругом. Саме лише каміння лежить навалом. Двір наш був трохи на відшибі, під самою горою. Місця там тісні. Як глянув я на гору — зомлів. Снігова лавина зірвалася З кручі. Геть усе знесла на своєму шляху, нічого не залишила, наче кігтистою лапою зірвала землю зі схилу і далеко вниз по улоговині проорала величезну яругу. Дружина писала в останньому листі, що снігопади були глибокі і раптом почалися дощі. Треба було завчасно висадити в повітря лавину, спустити її, та хіба це жіноче діло...
От тобі й зустрівся зі своєю сім'єю! Тисячу разів дивився смерті у вічі, живий повернувся з пекла, а їх тут як не було... Стою й зрушитися не можу. Закам'яніло все в мені, ніби й не живий я вже. Чую тільки, речовий мішок сповзає з плеча і падає біля піг. Так я й покинув його там, подарунки віз дочкам, дружині, обміняв по дорозі дещо з барахла на леденці... Довго стояв я, все мовби чекав якогось чуда. Потім повернувся і пішов назад. Зупинився раз, глянув: гори розхитуються то в один, то в другий бік, зсуваються, навалюються на мене. Закричав я й кинувся бігти. Геть! Геть з проклятого місця! Отоді я й заплакав...
Не пам'ятаю, як і куди я йшов, на третій день опинився на станції. Блукаю серед народу, мов неприкаяний. Гукнув мене на ім'я якийсь офіцер. Дивлюся — Хусаїнов, повертається додому, демобілізувався. Я розповів йому про своє нещастя. "Куди ЯЇ,— каже,— ти тепер?" А я й сам не знаю! Ні, каже, не годиться так, перетерпи. Не дозволю тобі тинятися самому. Ану поїдьмо на Тянь-Шань будувати дорогу, а там видно буде...
Так я й потрапив сюди. Перші роки мости будував на трасі. Час минав, треба було улаштуватися десь на постійне життя. Хусаїнов тоді працював уже в міністерстві. Він часто заїжджав до мене, радив піти на колишню роботу дорожнім майстром на ділянку. Я не наважувався. Страшно було. На будівництві я пе сам, з народом, все-таки легше. А там, хто його знає, пропаду з туги. Я все не міг отямитися, минуле не забувалося. Немов скінчилося на тому життя і нічого нема попереду. Про одруяїення й думки не було. Дуже любив я свою Гульбару і діток. Здавалося, що ніколи й ніхто не замінить мені їх. А ясенитися так, аби тільки жити,— пе не діло. Краще залишатися самому.
Ну, надумав я все ж піти на ділянку майстром: спробую, не вийде — поїду куди-небудь. Дали мені ділянку тут, на самому перевалі. І нічого, поволі прижився, звик. Може, тому, що ділянка клопітна: перевал. А мені навіть краще. 3Г°Д°М трохи ущух біль в душі, притупився. Інколи тільки снилося: стою скам'янілий перед тим місцем, де був двір, і почуваю, як сповзає речовий мішок з плеча... В такі дні зранку йшов на дорогу і не повертався додому до пізнього вечора. Так я й залишився сам. Щоправда, коли-не-коли ворухнеться сумна думка: "А може, ще буде мені щастя?"
І прийшло воно, важке, болісне, коли менш за все я цього чекав.
Якось років чотири тому у сусіда мати захворіла. Самому йому важко вирватися з дому: робота, сім'я, діти, а старенькій з кожним днем все гірше й гірше. Я й вирішив показати її лікарям. Прийшла якраз на ділянку машина від дорожнього управління, щось привезла. На ній ми й поїхали до міста. Лікарі хотіли були влаштувати стареньку в лікарню, та куди там. Помирати, каже, буду дома, не хочу залишатись. Вези мене додому, а то прокляну. Так і довелося везти назад. Час був уже пізній. Поминули перевалочну базу. Раптом шофер зупинив машину. Чую, питає:
— Куди вам?
Жіночий голос відповів щось, почулися кроки.
— Сідайте! — сказав шофер.— Чого ж ви? — І підігнав машину.
До борту підійшла молоденька яіїнка з дитиною на руках і з невеличким клуночком. Я допоміг їй забратися в кузов, дав місце біля кабіни, щоб вітер менше лютував, сам улаштувався в. кутку.
Ми поїхали. Холод був страшенний. Вітер дув вогкий, пронизливий. Дитина розплакалася. Вона її колихала, нянчила, а та й не думала заспокоюватись. От біда! В кабіну б жінку посадити, та там стара ледве жива. Тоді я доторкнувся до її плеча:
— Ану дайте мені дитину, може, заспокоїться, а самі пригніться нижче, все вітру менше.
Я заховав малюка під кожушок, пригорнув до себе. Він стих, засопів носиком. Гарненький такий, місяців з десять було йому. Я держав його під лівим боком. І раптом ворухнулося моє серце в грудях, сам не знаю чого, забилося, як підстрелений птах. Тужно й радісно мені стало. "Ех, невже ніколи не бути мені батьком?"— подумав я. А малюк приткнувся, і діла йому аніякого.