Ільяс підвівся, попрямував у коридор.
— Подихаю свіжим повітрям,— сказав він на дверях.
Я залишився в купе. Передсвітанкове небо ясніючою смугою коливалося за вікном. Ледь помітно мелькали телеграфні стовпи. Можна було погасити світло.
8*
115
* * *
Я лежав на лаві і думав, чи розповісти Ільясові те, що мені було вже відомо і чого він не знав? Але він не з'являвся. Так я йому нічого й не розповів.
З дорожнім майстром Байтеміром мені довелося познайомитись тоді, коли Ільяс уже знав, що Асель і його син живуть на перевалі.
На Памір чекали делегацію дорожніх робітників Киргизії. В зв'язку з цим таджицька республіканська газета доручила мені написати нарис про киргизьких гірських дорожників.
Серед делегатів був Байтемір Кулов, один з кращих дорояшіх майстрів.
Я приїхав на Долон, щоб познайомитися з Байтеміром.
Зустрілися ми несподівано і спочатку дуже вдало для мене. Десь на самому перевалі наш автобус зупинив робітник з червоним прапорцем в руці. Як виявилося, щойно стався обвал, і ремонтники розчищали дорогу. Я вийшов з автобуса, попрямував до місця обвалу. Ділянку вже було взято в міцні опалубки. Бульдозер скидав землю під укіс. Там, де він не міг розвернутись, орудували робітники з трамбовками і лопатами в руках. Людина в брезентовому плащі й кирзових чоботях йшла разом з бульдозером і давала команду трактористові:
— Візьми трохи ліворуч! Заиди ще разок! Пройди над опалубкою! Так! Стоп! Назад!..
Дорогу було майяїе відновлено, проїзд розчищено. Шофери З обох боків шалено сигналили, лаялися, вимагаючи відкрити дорогу, а чоловік в плащі, не звертаючи уваги, спокійно розпоряджався. Він знову й знову заставляв бульдозер проходити туди й назад по дорозі, приминати грунт до опалубки. "Це, мабуть, і є Байтемір. Хазяїн свого діла!" — вирішив я. І не помилився, це був Байтемір Кулов. Нарешті дорогу було відкрито, машини роз'їхалися.
— А ви чого ЯЇ, автобус же пішов? — сказав мені Байтемір.
— А я до вас!
Байтемір не виявив СВОГО здивування. Просто й з гідністю потиснув мені руку:
— Радий буду гостеві.
— У мене до вас, Баке, справа,— звернувся я, називаючи його зменшеним ім'ям.— Ви знаєте, що наші дорожники мають поїхати в Таджикистан?
— Чув.
— Так от, перед вашим від'їздом на Памір я хотів поговорити.
В міру того як я поясняв мету свого приїзду, Байтемір все більше хмурився, задумливо погладжуючи жорсткі бурі вуса.
— Що ви приїхали, це добре,— сказав він,— але на Памір я не поїду, і писати про мене не варто.
— А чому? Діла? Чи дома щось?
— Діла які — дорога. Самі бачите. А дома? — він примовк, дістаючи цигарки.— Дома... теж, звісно, діла, як в усіх, сім'я... Однак на Памір я не поїду.
Я заходився доводити йому, пояснювати, як важливо, щоб у складі делегації був такий дорожній майстер, як він. Байтемір слухав більше з ввічливості, умовити його мені так і не вдалося.
Я був дуже роздосадуваний і перш за все на себе. Зрадило мене професійне чуття, не так я підійшов до цієї людини. Мені доводилося поїхати ні з чим, не виконавши завдання редакції.
— Що ж, Баке, пробачте мені, я поїду. Підійде зараз якась попутна машипа...
Байтемір уважно подивився на мене спокійними, розумними очима, усміхнувся у вуса:
— Міські киргизи забувають звичай. У мене є дім, сім'я, да-сторкон 1 і можна заночувати. Раз ви приїхали до мене, поїдете завтра з дому, а не з дороги. Ходімо, я відведу вас до дружини і сина. Не ображайтеся на мене, мені ще обхід треба зробити завидна. Я хутко повернуся. Робота така...
— Постривайте, Баке,— попросив я.— Піду і я разом з вами в обхід.
Байтемір лукаво примружився, оглядаючи мій міський костюм.
— Та начебто й незручно вам бродити зі мною. Кінці далекі, дороги круті.
— Нічого!
І ми пішли. Зупинялися біля кожного моста, завороту, біля круч і звисаючих скель. Звісно, ми розговорилися. Досі для мене загадка, з чого, з якого слова почалося, яким чином я завоював довір'я й симпатію у Байтеміра. Він розповів мені всю свою історію й історію своєї сім'ї.
Дасторкон — святкова скатерка з угощенням для гостя.
РОЗПОВІДЬ ДОРОЖНЬОГО МАЙСТРА
— Ви спитали, чому я не хочу їхати на Памір. Я сам памірський киргиз, а опинився тут, на Тянь-Шані. Мало не хлопчаком потрапив я на будівництво Памірського тракту. Пішов по комсомольському заклику. Працювали ми завзято, охоче, особливо молодь. Ще б пак, дорога йшла на неприступний Памір! Вийшов я в ударники, одержував премії, нагороди. Та це так, до слова.
Там, на будівництві, зустрів я одну дівчину. Покохав її, дуже покохав. Була вона гарна та й розумниця. Прийшла з аїлу на будівництво: на ту пору для киргизької дівчини це була не проста річ. І зараз не така легка дівоча дорога, самі знаєте,— звичаї ще сковують. Минуло щось із рік. Будівництво тракту наближалося до кінця. Потрібні були кадри для експлуатації дороги. Побудувати її — півділа, це можна подолати спільними силами, а от потім слідкувати за дорогою треба вміючи. Був у нас один молодий інженер — Хусаїнов, він і зараз на будівництві доріг, визначний працівник. Дружили ми з ним. Хусаїнов і напоумив мене поїхати на курси. Думав я, не діждеться Гульбара, повезуть її в аїл, ба ні, діждалася. Ми одружились і залишилися там, на дорожній ділянці. Жили добре, дружно. Треба сказати, для дорожників, які живуть у горах, на перевалах, міцна сім'я, дружина — особливо багато важить. Пізніше я зазнав цього на собі. І якщо полюбив я на все життя свою роботу, то в цьому була чимала заслуга моєї дружини. Народилася у нас дівчинка, а потім друга, і тоді якраз грянула війна.
Памірський тракт став мов ріка під час зливи. Хлинув народ вниз — ішов до армії.
Моя теж надійшла черга. Ранком ми всі вийшли з дому до дороги. Маленьку донечку я ніс на руках, старшенька йшла рядом, учепившись за мене. Гульбара моя, сердешна Гульбара! Вона кріпилася, намагалась бути спокійною, несла мій похідний мішок, але ж я знав, як ото їй залишатися в безлюдних горах, на дорожній ділянці з двома малими дітьми. Я збирався відправити їх в аїл, до своїх родичів, але Гульбара не захотіла. Переб'ємося, каже, будемо ждати тебе, та й дорогу не можна залишити без догляду... Останній раз ми стояли біля обочини шосе, я дивився на дружину, на дітей, прощався. 30ВС*М молодими були ми тоді з Гульбарою, тільки починали жити...