Василь ШУКШИН
ТОЧКА ЗОРУ
Повість-казка
За долами, за горами жило-було двоє юнаків — Песиміст і Оптиміст. Жили вони по сусідству і знай сперечались. Песиміст казав: "Усе в житті кепсько, вульгарно, нецікаво". Оптимістові, навпаки, все надзвичайно подобалось. "Життя — це лиш поривання вперед, це наче стометрівка, — любив казати він. І додавав: — Я, можливо, повторюю загальновідомі істини, та в тім-то й річ, що я не задумуюсь над тим, як треба міркувати про життя, — воно переповнює мене всього, й мені зостається тільки співати". І він часто співав. А Песиміст недобре якось сміявся: "Ка-ка-ка!" — "під Мефістофеля".
— Ви, такі, не знаєте, що таке життя! — голосно кричав Оптиміст. — І ми вас, таких, попереджаємо!..
— Ні, це ви не знаєте, що таке життя! — теж кричав Песиміст. — А ми знаємо. Наша туга виправдана.
— Ти неправий, Алику!
— Ка-ка-ка! — гірко сміявся Алик, Песиміст.
От якось сперечалися вони, сперечались, мало не побились, але знову не дійшли ніякої згоди. Тоді Оптиміст каже:
— Я знаю одного чарівника. Ходімо до нього, він розсудить нас.
— Я знаю, чому ви прийшли до мене, — сказав Чарівник. — Я допоможу вам. Та спершу ви мені — кожен — покажіть життя таким, яким ви його бачите. Тільки тоді я зможу розв'язати вашу суперечку.
— Я згоден! — дзвінко вигукнув Оптиміст.
— Із задоволенням, — сказав Песиміст. — Я вам його покажу. О, я вам його покажу!
— Бачите цей дім? — спитав Чарівник, скривившись від такої надмірної впевненості Песиміста.
— Бачимо!
— Там живе дівчина. Ввечері її прийдуть сватати. Я хочу, щоб кожен із вас показав цю подію в її житті так, як він бачить. Гаразд? — І Чарівник неголосно засміявся.
Сказано як зав'язано. Ввечері вони втрьох прийшли до дівочого житла й сіли навпроти, на лавочці. Чарівник поглянув на годинник.
— Вже час. Хто перший?
— Я! — сказав Песиміст. Його дуже вже брала нетерплячка.
Чарівник дав Песимістові чарівну гілочку і звелів:
— Поведи цією гілочкою й скажи:
"Не ховайтесь, відчинітесь,
Не соромтесь, покажітесь.
Гілочко, гілочко, покажи мені людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, ім'ярек, бачу".
Песиміст узяв гілочку, повів нею і сказав:
"Не ховайтесь, відчинітесь,
Не соромтесь, покажітесь.
Гілочко, гілочко, покажи мені людей, але не такими, якими їх усі бачать, а такими, якими я, Алик, бачу".
Тільки він так сказав, стіни житла Нареченої з тріском розкололися. І видно стало: брудна кімната; сім'я Нареченої — сама Наречена, її Мати, Батько й Дід сидять за столом, вечеряють.
Мати Нареченої нахилилась до вуха свекора й сказала:
— Ну й мастак ти пожерти, папашо!
Дід скривився, перепитав:
— Га?
— Їси, кажу, багато, куди до біса!
Старий образився, відсунув тарілку.
За нього заступився син, Батько Нареченої:
— Об'їв він тебе? — крикнув він на жінку.
— А що я таке сказала? — в свою чергу розгнівалась Маги Нареченої. — Хай їсть. Треба тільки міру знати.
Наречена крикнула на вухо Дідові:
— Рубай, дідуню!
Старий присунув тарілку й став похапцем сьорбати.
У цей час по вулиці, простуючи до житла Нареченої, Пройшла група людей — родина Жениха: сам Жених, його Мати, Батько. Й з ними ще хтось — Незрозуміло хто.
— А ту кімнату я однаково перегороджу, й ми там житимемо! — кричав Жених.
— А дулю під носа хочеш? — спитав батько.
— А я кажу: буду!
— А я кажу: ні!
— А я кажу: буду!
— А я кажу: ні!
— А де ж бо він житиме? — спитала чоловіка Мати Жениха. — Інтересний ти теж якийсь.
— Хай де хоче, там і живе, — заявив Батько. — Коли я женився, мені батько теж так сказав: "Як хоч, так і живи".
— Суд розсудить, — із притиском сказав Жених.
— Суд розсудить, — згодився Батько.
Група ввійшла в під'їзд.
А в кімнаті в цей час Мати Нареченої розповідала:
— Ця зараза сьогодні й каже мені на кухні: "Мені, — каже, — хтось гасу підлив у суп". А сама на мене дивиться. Я кажу: "Якщо ти, — кажу, — думаєш, що це я, то ти глибоко помиляєшся, — не з таких. Нас, — кажу, — дев'ятеро душ у сім'ї росло, і всі в люди вибилися, а ти, кажу, одного…"
— Мамашо, а я бачила, — сказала Наречена.
Дід тихенько засміявся.
— Що ти бачила? — суворо спитала Мати.
— Як ти гас підливала.
Дід знову тихенько засміявся. І всі тихенько засміялись. Мати Нареченої також хихикнула.
— Я їй хотіла туди мочалку покласти, та пошкодувала мочалки, — зізналась вона.
В двері постукали.
— Кого там іще чорт несе, — пробурчав Батько й пішов відчиняти.
До кімнати ввійшов Жених зі своєю родиною. Привіталися:
— Привіт!
— Здрастуйте!
— Смачного!
— Здрастуйте!
Тільки двоє промовчали: Дід і Незрозуміло хто. Незрозуміло хто став роззиратися по кімнаті.
— Може, вечеряти з нами? — спитала Мати Нареченої.
— Дякуємо, — сказав Батько Жениха. — У нас діло до вас.
— Яке діло? — спитав Батько Нареченої, буцім не розуміючи, у чім, власне, це діло.
Батько Жениха невдоволено подивився на сина, вийшов на середину кімнати й сказав:
— Ну ось, значить: у вас, ми чули, товар залежався, а в нас покупець дурною маятою мучиться… Значить, треба їх обкрутити, і діло в шляпі. Як у вас із житлоплощею?
— Це ви не туди потрапили! — відрізала Мати Нареченої.
— Як? — Батько Жениха подивився на сина, той подав йому знак рукою: "Туди. Вона просто повиламуватись хоче". — Ні, ми туди потрапили. Ми "не туди" ніколи не потрапляємо.
— Може, й туди, але товар у нас не залежався, — пояснила ображеним тоном Мати Нареченої. — У нас у роду цього не було…
Тут не витримала Наречена.
— Мамо, ну чого ти? Так-о, як ця… Це ж обряд такий, — сказала вона.
— А ти мовчи! — прикрикнула на неї Мати. — Підіжми хвіст і мовчи. Без тебе як-небудь порозуміємось.
— Ви свататися, чи що, прийшли? — нетерпляче спитав Батько Нареченої.
— Свататись.
— Так і кажіть, а то крутять тут…
— А ти й не тямиш! — в'їдливо сказав Батько Жениха.
Незрозуміло хто не звертав ніякої уваги на сватання. Він обдивився кругом, підійшов до старого, запитав:
— Шифоньєр майстрували не самі?
Дід не дочув:
— Га?
— Шифоньєр, кажу, майстрували не самі?
Дід подивився на шифоньєр.
— Ні. Якого дідька я його сам майструватиму?
— А чого це ти до шифоньєра придивляєшся? — спитав Батько Нареченої, підозріливо приглядаючись до незнайомого чоловіка. Той саме уважно обдивлявся тумбочку. На запитання не відповів.