Я прийшов дати вам волю

Василь Шукшин

Василь ШУКШИН

Я ПРИЙШОВ ДАТИ ВАМ ВОЛЮ

РОМАН

Переклав з російської Григорій КОЛЕСНИК

ЧАСТИНА

І

ВОЛЬНІ КОЗАКИ

Кожного року, на першому тижні великого посту, православна церква на різні лади проклинала:

"Лиходій, і зрадець, і хрестовідступник, і душогубець Стенька Разін забув святу соборну церкву і православну християнську віру, великого государя зрадив, і многії пакості і кровопролиття і вбивства у граді Астрахані і в інших низових градах учинив, і всіх купно православних, котрі до його підступу не пристали, перебив, по тому і сам невдовзі щез, і з однодумцями своїми хай буде проклят! Яко і прокляті нові єретики: архімандрит Касіян, Івашко Максимов, Некрас Рукавов, Вовк Кури-цин, Митя Коноглєв, Гришка Отреп'єв, зрадець і лиходій Тимошка Акиндінов, колишній протопоп Аввакум..."

Важко бухали на морозі остиглі дзвони. Здригалась, коливалася тиша; полохалися горобці на дорогах. Над полями білими, над заметами пливли урочисті скорботні звуки, послані людям людьми ж таки. Голоси в храмах божих розказували принишклим — щось жахливе, зухвале: "...Страх господа бога вседержителя упослідивши, і годину смертну і день забувши, і покару прийдешню злотворцям за ніщо маючи, церкву святу обуривши і облаявши, і великому государю цареві і великому князеві Олексію Михайловичу, всея Великої і Малої і Білої Росії самодержцю, хресне цілування і клятву переступивши, ярмо роботи знехтувавши..."

Над пагорбами терпеливими, над оселями гула лита мідна музика, така ж прекрасна, тривожна, як і звична. І слухав російський люд, і хрестився. Та спробуй збагни душу — що там: біда і жах чи затаєна гордість і біль за "того, хто знехтував годину смертну"? Мовчали.

"Народ християно-російський підбуривши, і багатьох невігласів знадивши, і підступно рать піднявши, вітців на синів, і синів на вітців, братів на братів підбуривши, душі купно з тілесами без ліку християнського люду погубивши, і премногому невинному кровопролиттю виною бувши, і на всю державу Московську, зловмисник, ворог і хрестовідступник, розбійник, душогубець, людиновбивець, кровопивець, новий лиходій і зрадець донський козак Стенька Разін, з напутниками і зловмисниками такого зла, з найближчими своїми радниками, які з його волі і до лиходійства його пристали, пособники, котрі підступно починання його провадили, яко Дафан і Авірон, хай будуть прокляті. Анафема!"

Отаку — величально-смертну — грянули державні голоси з підголосками отаманові Разіну, ще живому, іще до того, як московська сокира порубала його на площі, привселюдно.

1

Золотими днями, серпня 1669 року, Степан Разін привів свою ватагу з моря до гирла Волги і став біля острова Чотирьох Бугрів.

Небезпечний, затяжний, виснажливий, проте на рідкість удачливий похід у Персію — позаду. Разінці приповзли ледь живі; не вони перші, не вони останні "збігали на Хволинь", але такими багатими повернулися звідти лише вони. Там, у Персії, за "сіряки" зосталися козацькі життя, та й багато. І, може, найдорожче — Се-рьоги Кривого, улюбленого Степанового товариша, його побратима. Зате струги донців ломились од усякого добра, якого молодці "наторгували" у "косооких" шаблею, мужністю і віроломством. Козаки попухли від солоної води, багато було хворих. Усіх 1200 душ (без полонених).

Треба тепер набратися сили — відпочити, наїстися...

І козаки знову взялися до оружжя; та воно не знадобилось. Учора налетіли на учуг 1 митрополита астраханського Иосифа — позабирали солону рибу, ікру, в'язигу, хліб, скільки було... А було — мало. Позабирали також човни, неводи, казани, сокири, ості. Оружжя через те не знадобилося, що робітні люди з учуга майже всі порозбігалися, а хто зостався, і не думав чинити опору. І отаман велів нікого не чіпати. Він ще залишив на учузі різне церковне начиння, ікони в коштовних окладах — щоб в Астрахані наперед знали його доброту і схильність до миру. Треба було якось пройти додому, на Дон. А перед своїм походом у Персію разінці добряче насолили астраханцям. Не так астраханцям, як астраханським воєводам.

Два шляхи додому: Волгою через Астрахань і через Терки річкою Кумою. Там і там — цареві стрільці, яким, може, вже звелено переловити козаків, поодбирати у них добро і роззброїти. А потому — пристрашити й розпустити по домівках, і не такою оравою одразу. Що робити? І добро віддавати шкода, і роззброюватись... Та й навіщо ж оддавати?! Усе добуте кров'ю, поневіряннями он якими... І — все оддати?

2

...Круг гомонів.

З бочонка, поставленого на попа, огризався навсібіч здоровенний козак, голий до пояса.

— Ти що, в гості до кума зібрався?! — гукали йому.— Таж не кожний кум дармівщину любить, інший почастує, чим ворота підпирають.

— Мені воєвода не кум, а оця штука в мене —— не хватки! — гордовито відповів козак з бочонка, показуючи шаблю.— Сам можу хоч кого пригостити...

— Він у нас козак хваткий: як ухопить молодицю за цицьки, то й кричить: "Цур на одного!" Ох і жаднюга!

Навколо засміялися.

— Кіндрате, чуєш, Кіндрате!..— Наперед вийшов старий сухорлявий козак з великим гачкуватим носом.— Ти чого це галасуєш, що воєвода тобі не кум? Як це перевірити?

— Перевірити? — пожвавішав Кіндрат.— А давай витягнемо твого язика: якщо він буде коротший від твого ж носа,— воєвода мені кум. Стинай мені тоді голову. Але я ж не дурень, щоб голову свою задарма підставляти: я знаю, що язик у тебе три рази з половиною круг шиї обкручується, а ніс, якщо його підрубати з одного боку, тільки до потилиці...

— Годі зубоскалити! — Кіндрата зіпхнув з бочонка козак в осавульській одежі, серйозний, розважливий.

— Брати! — почав він; довкола притихли.— Горло дерти — голова не болить. Давайте думати, що робити. Дві дороги додому: Кумою і Волгою. Обидві закриті. Там і там треба пробиватися силою. Добром нас ніякий дурень не пропустить. А коли таке діло, давайте вирішимо: де легше? В Астрахані нас давно чекають. Там тепер, я гадаю, дві зміни стрільців-строковиків зібралося: нові прийшли і старих на нас держать. Тисяч із п'ять, а то й більше. Нас — тисяча з чимось. Та хворих он скільки! Це — одно. Терки — там теж стрільці...

Степан сидів на камені, трохи осторонь від бочонка. Поряд з ним — хто стояв, хто сидів — осавули, сотники: Іван Чорноярець, Ярославов Михайло, Фрол Минаєв, Лазар Тимофеев та інші. Степан слухав Сукніна байдуже; здавалося, думки його були далеко звідси. Так здавалося — не слухає. Не слухаючи, він, однак, добре все чув. Несподівано різко й голосно він спитав: