— Після одруження ваші зустрічі з своячкою тривали?
— Найчастіше разом з дружиною.
— А крім того?
— Час од часу. Іноді бачилися щотижня.
— Де?
— У неї. Вона лишилася жити в тій самій кімнаті, як Мур-мур вийшла заміж…
— Адрієна працювала?
— Слухала лекції з історії мистецтв.
— А коли вийшла заміж?
— Спочатку поїхала з чоловіком у весільну подорож… А коли повернулась, подзвонила мені й призначила побачення… Я повіз її на вулицю Лоншан, у мебльовані кімнати.
— Ваш зять нічого не підозрював?
— Напевно, ні…
Алена вразило таке запитання. Роллан Бланше був надто захоплений своїми фінансами й надто упевнений, щоб хоч на хвильку припустити, що його дружина могла мати любовні стосунки з іншим мужчиною.
— Сподіваюсь, ви не ставили перед ним цього запитання?
— Хіба не досить того, що сталося? — сухо відповів поліцейський. — А ваша дружина?
— Вона вважала нас добрими друзями… Якось напочатку, ще до сестриного заміжжя, Мур-мур одного разу сказала: "Яка шкода, що мужчини одночасно не можуть одружуватися з двома жінками…" Я зрозумів, що вона мала на увазі Адрієну…
— А згодом? Не змінила своєї думки?
— Якої відповіді ви можете ждати від мене після всього? Адрієна приходила до нас. Бувало, ми не бачимося два-три місяці… У неї двоє дітей… У нас теж підростав син… Їхній позаміський будинок був у протилежному кінці, в Орлеанському лісі.
— Що ж сталося на різдво?
— Це було напередодні свят-вечора… Ми зустрілися…
— Як і завжди — в мебльованих кімнатах?
— Атож… Зважаючи на те, що свята мали проводити нарізно, ми вирішили розпити пляшку шампанського до зустрічі в січні…
— З чиєї ініціативи стався розорив?
Ален змушений був подумати.
— Мабуть, з її… Ми зустрічалися вже тільки за звичкою, розумієте? Я весь час був зайнятий… Вона сказала щось на зразок: "Душі вже немає більше в наших стосунках, правда ж, Ален?"
— У вас теж було бажання покінчити з цим?
— Можливо… Ви ставите запитання, яких я сам ніколи собі не ставив.
— Так, але зрозумійте, ще дві години тому я нічого не знав ні про існування вашої дружини, ні вашої своячки, і коли мені знайоме ваше прізвище, то тільки завдяки вашому журналу…
— Спробую відповісти…
Усім своїм виглядом Ален немов просив вибачення, що їж ніяк не відповідало його вдачі. Та й взагалі, відтоді, як він переступив поріг карної поліції, все, що тут відбувалося, не відповідало його вдачі.
— Пригадується, я хотів пригорнути її до себе востаннє.
— Вона погодилася?
— Воліла розстатися добрими друзями…
— А потім?
— Нічого більше… Ми з Мур-мур не раз вечеряли в них… Зустрічалися з нею і чоловіком в театрі, ресторані…
— У поведінці вашої дружини не відчувалося якихось змін?
Ален чесно пригадував усі подробиці:
— Ні… Не знаю… Даруйте, що я так часто вимовляю ці слова, але ж мені нема чого більше сказати…
— Ви завжди вечеряли разом з дружиною?
— Майже щовечора…
— Удвох, без сторонніх?
— Рідко… У нас багато друзів, доводиться часто брати участь у всіляких вечерях, коктейлях…
— Як ви проводите вихідні?
— Субота у нас спокійний день. Але Мур-мур завжди мила писати якусь статтю… Іноді їй випадало залишатися в Парижі на день або два. Вона спеціалізувалася на інтерв'ю з проїжджими знаменитостями… Але скажіть мені, нарешті, чому вона вбила сестру?
Він раптом обурився сам на себе, що так оголяв своє подружнє життя перед цим стомленим поліцейським.
— Це саме те, що ми й намагаємося з'ясувати, адже так?
— Ні, неможливо…
— Що неможливо?
— Щоб вона раптом ні сіло ні впало приревнувала мене до Адрієни…
— Ви з дружиною палко кохали одне одного?
— Я ж казав вам…
— Ви розповідали мені про початок вашого спільного життя в Сен-Жермен-де-Пре… А потім?
Якихось півгодини або годину тому Мур-мур, певно, теж сиділа в цьому кріслі і та ж лампа під молочно-білим абажуром освітлювала їй обличчя.
— Ви її теж про це розпитували?
— Вона відмовилась відповідати…
— А зізналася?
У Алена зажеврів промінь надії.
— Тільки в тому, що стріляла в сестру.
— Але чому? Вона не пояснила чому?
— Ні. Я запропонував їй викликати адвоката за її власним вибором.
— І що вона відповіла?
— Що це ваша справа; що ж до неї — їй байдуже.
Їй байдуже… Мур-мур не могла так сказати. Вона мала б вжити інших слів.
— А як вона тримала себе?
— Напрочуд спокійно. Глянувши на годинника, сказала: "Ми з Аленом мали зустрітися вдома о пів на восьму. Він буде непокоїтись".
— Вона була схвильована?
— Правду кажучи, ні. Чимало я перебачив у цьому кабінеті людей, які щойно вчинили злочин. Та не пригадую, щоб хтось виказував таке вміння володіти собою, як ваша дружина.
— Це тому, що ви не знаєте Мур-мур…
— Коли я правильно вас зрозумів, вам не часто доводилось бувати удвох? Маю на увазі останні роки.
— Разом бували, але віч-на-віч ні… Не забувайте про мою професію, яка змушує мене зустрічатися з людьми з ранку до вечора, а часто-густо й до ранку…
— У вас є коханка, мосьє Пуато?
Знову коханка! Слово, яке нічого не означало, яке здавалось йому таким застарілим!
— Коли ви запитуєте мене, чи сплю я з іншими жінками, крім дружини, то зразу ж відповідаю — сплю… І не з однією, а з дюжиною… Кожного разу, як трапляється нагода і коли жінка варта того…
— Беручи до уваги напрямок вашого журналу, випадків вам, певно, не бракувало?
У голосі комісара лунала заздрість.
— Тепер давайте підсумуємо: ви нічого не знаєте; у вас були любовні стосунки з своячкою, та з грудня минулого року вони припинились, і, оскільки вам відомо, ваша дружина про них нічого не знала. Проте нам треба ще дійти розуміння всього цього.
Ален з цікавістю глянув на комісара; його покоробило. Що сподівається зрозуміти ця людина, нічого не відаючи про їхнє життя, коли він навіть сам нічогісінько не розуміє?
— До речі, до якої газети пише ваша дружина?
— Для жодної і для всіх разом… Вона те, що ми звемо free lance, тобто журналістка, не зв'язана з певною редакцією. Працює на свій страх і риск. Коли пише статтю або серію статей, то вже знає, якій газеті чи журналу запропонувати їх. Часто друкується в англійських і американських журналах…
— А у вашому тижневику?
— Ви вже запитували мене. Ні, це не її жанр.
— У вас є адвокат, мосьє Пуато?