— Ви познайомилися з сестрами водночас?
— Ні, спершу з Мур-мур.
— Вона не знайомила вас з сестрою?
— Якщо вам все так добре відомо, навіщо оці запитання? Гадаю, настав час дізнатися, — що трапилося з моєю дружиною?
— З вашою дружиною — нічогісінько.
Комісар вимовив ці слова сумовито і стомлено.
— З ким же тоді?
— З вашою своячкою.
— Нещасний випадок?
І його погляд упав на пістолет, що лежав на письмовому столі.
— Вона…
— Атож, її вбито.
Ален не насмілився запитати, хто вбив. Ніколи раніше він не знав почуття оціпеніння, внутрішньої порожнечі, його розум давно вже не працював. Він відчував, що його затягує якийсь безглуздий світ, де слова не мали свого значення, а речі звичайних обрисів.
— Її вбила ваша дружина — сьогодні вдень, близько п'ятої.
— Цього не може бути!
— Проте це так.
— Звідки ви взяли?
— Ваша дружина сама зізналася. Її слова потвердила няня, що під час вбивства була в квартирі.
— А зять?
— Він дає свідчення в сусідній кімнаті.
— Де моя дружина?
— На горішньому поверсі. В слідчому відділі карної поліції.
— Але чому вона це зробила? Вона сказала вам чому?..
— Я сподівався, що на це запитання відповісте мені ви.
Ален не був ні сумний, ні пригнічений, ані схвильований. Швидше перестав бути самим собою. І хотів навіть ущипнути себе, щоб упевнитись, що це він, Ален Пуато, сидить тут, перед письмовим столом з червоного дерева, а потойбіч комісар із стомленим обличчям. І чому взагалі тут мала йти мова про Мур-мур та Адрієну, у якої таке правильне ніжне обличчя з великими ясними очима під довгими трепетними віями?
— Нічого не розумію, — признався він, стріпуючи головою, ніби хотів прокинутись.
— Чого не розумієте?
— Що моя дружина стріляла в сестру. Ви ж сказали, що Адрієна мертва?
— Померла майже одразу.
Словом "майже" завдано Аленові болю, і він втупився очима в браунінг, що лежав на столі. Це означало, що вона ще жила після пострілу, жила кілька хвилин або кілька секунд. Що ж робила в цей час Мур-мур? Стояла з пістолетом у руці й дивилася, як конає сестра? Чи намагалася подати їй допомогу?
— А вона не робила спроби тікати?
— Ні. Ми застали вашу дружину в кімнаті. Вона стояла біля вікна, притиснувшись обличчям до шибки.
— І що вона сказала?
— Зітхнула й прошепотіла: "Нарешті!"
— А Бобо?
— Хто це Бобо?
— Син моєї своячки. У неї двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Дівчинка Неллі, вона дуже схожа на матір.
— Нянька одвела їх до кухні, де їх бавила служниця, поки вона намагалася подати допомогу помираючій.
Тут щось не так. Адже комісар спочатку казав, що Адрієна померла майже одразу, а тепер заявляє, що нянька намагалася подати їй допомогу. Ален добре знав квартиру на Університетській вулиці, на другому поверсі старовинного особняка. Високі вікна, стеля, розмальована одним з учнів Пуссена.
— Скажіть, мосьє Пуато, у яких ви були взаєминах з вашою своячкою?
— В дуже гарних.
— Прошу точніше.
— А що б це могло змінити?
— Адже перед нами не драма, викликана матеріальними інтересами. Хіба між сестрами існувала проблема грошей?
— Звичайно, ні.
— Гадаю, що йдеться також і не про давню приховану ворожнечу між дітьми, як це трапляється в деяких сім'ях.
— Ні.
— Не забувайте, що до злочинів, вчинених з ревнощів, присяжні рідко ставляться суворо.
Ален Пуато і комісар Румань глянули один одному у вічі.
Комісар не хитрував з ним і ставив запитання з неприхованою нудьгою.
— Ви були її коханцем?
— Ні. Власне, так. Хоч це давня справа. Розумієте?
Він стежив за своїми думками, проте усвідомлював, що слова за ними не поспівають. Треба було б дуже багато часу, щоб розповісти все з подробицями, пояснити…
— Вже майже рік… Менше року… З різдва…
— Ваш зв'язок почався рік тому?
— Навпаки. Урвався.
— Зовсім.
— Атож.
— Ви його урвали?
Ален заперечно похитав головою. Він хотів би опанувати себе. Уперше став перед труднощами, перед неможливістю розповісти, що було справді.
— Це не були любовні стосунки…
— Як же ви їх назвете?
— Не знаю… Це трапилось…
— Розкажіть…
— Якось по-дурному… Ми з Мур-мур тоді ще не побралися, проте жили вже вкупі.
— Коли ж це сталося?
— Років вісім тому… Ще перед тим, як почав виходити журнал. Я заробляв газетними репортажами… Писав й пісеньки… Ми жили тоді в отелі поблизу Сен-Жер-де-Пре. Мур-мур теж працювала…
— Вона була тоді студенткою?
Комісар знову зазирнув у досьє. Ален подумав: що там ще написано в нього?
— Атож. Вона навчалася на другому курсі філологічного факультету.
— Далі…
— Одного дня…
Йшов дощ, як і сьогодні. Повернувшись додому, Ален замість дружини застав у кімнаті Адрієну.
"Жакліна не повернеться на обід. У неї інтерв'ю з якимсь американським письменником в отелі "Георг V".
"Що ти тут поробляєш?"
"Нічогісінько. Забігла, щоб посидіти з нею. Та вона мене покинула, і я вирішила діждатися тебе".
В той час їй не було ще й двадцяти. Зовні Адрієна здавалася холодною, малорухливою, тоді як Мур-мур — експансивною.
Комісар чекав, майже не приховуючи нетерпіння. Він запалив сигарету, простягнув пачку Алену, той теж запалив.
— Це сталося так просто, що навіть важко розповісти.
— Вона кохала вас?
— Можливо. Дві години тому я відповів би ствердно. А тепер… не насмілився б…
Занадто все змінилося з тієї хвилини, як соромливий і чемний інспектор підійшов до нього біля під'їзду і попросив дозволу піднятися з ним нагору.
— Ваші любовні стосунки тривали приблизно сім років?
— То не були любовні стосунки… Я хотів би пояснити… Ми ніколи навіть не освідчувалися… Я й далі кохав Мур-мур, і за кілька місяців ми з нею побрались.
— А чому?
— Чому я одружився з нею?..
А й справді: чому? Тієї ночі, коли Ален говорив їй про шлюб, він був страшенно п'яний…
— Адже ви вже жили вкупі… Дітей у вас не було…
Він сидів за столом у пивничці, в колі таких же захмелілих, як і сам, і раптом заявив: "Через три тижні ми з Мур-мур поберемося".
"Чому через три?"
"Стільки потрібно, щоб оповістити про шлюб".
Спалахнула суперечка. Одні запевняли, що шлюб беруть через два тижні після оповіщення, інші твердили — що через три…
"Гаразд, побачимо! А ти, Мур-мур, якої думки про це?"
Вона пригорнулася до нього й нічого не відповіла.