Рудоволоса розплющила зеленкувато-голубе око.
Відтак промовила глухуватим голосом:
— Хелло, Алене.
Вона щось пригадувала. Отже, коли й була п'яна, то не до такої міри, як він.
— Котра година?
— Не знаю. Та це й не має значення.
Вона відкинула простирадло, оголивши невеличкі пружні перса з рожевими сосками.
— Як себе почуваєш? — запитала.
— Гидко.
— Сам винен.
Вона говорила з ледве помітним англійським акцентом, і він поцікавився:
— Ти англійка?
— По матері.
— Як тебе звати?
— Забувся? Бессі…
— А де ми зустрілися?
І сів на край ліжка.
— Кави у тебе випадково нема?
Йому важко було підвестись, іти до вітальні, потім до кухні.
— Мінно! Ви мали рацію. Вона хоче кави.
— Зараз принесу. І рогалики подати? Швейцарка казала, щоб я неодмінно купувала їх вам.
— Якщо принесли, давайте.
Він повернувся до спальні. Бессі не було вже в зім'ятому ліжку. Вона вийшла з ванни і знову лягла, прикривши простирадлом ноги.
— Чия то зубна щіточка ліворуч від дзеркала?
— Якщо зелена, то жінчина.
— Тієї самої, що…
— Атож.
У двері постукали. Бессі не ворухнулась. Увійшла Мінна з тацею в руках.
— Куди поставити?
— Давайте сюди.
Жінки глянули одна на одну з цікавістю, але без найменшої соромливості.
Коли служниця вийшла, Бессі запитала:
— Давно вона в тебе працює?
— Від сьогодні. Я побачив її вперше, коли пішов відчиняти двері.
Бессі жадібно пила каву.
— Що тобі хотілося знати?
— Де ми зустрілися?
— У кав'ярні "Грело".
— На вулиці Нотр-Дам-де-Лоретт? Дивно. Я там ніколи не буваю.
— Ти когось шукав.
— Кого?
— Не знаю. Тільки раз у раз твердив, що тобі дуже важливо розшукати його.
— Ти там ловиш клієнтів?
— Ні, я танцюристка. Учора була не сама.
— А з ким?
— З двома твоїми приятелями. Одного звуть Боб…
— Демарі?
— Здається. Він письменник.
То був Демарі, який два роки тому дістав премію Ренодо і тепер працює в журналі "Ти".
— А другий хто?
— Стривай. Якийсь фотограф. Немічний такий, хворий, чи що. Голова у нього трохи набік.
— Жюльєн Бур?
— Можливо.
— У зім'ятому костюмі?
— Еге ж.
Бур постійно ходив у зім'ятому костюмі, і, можливо, через те. що схиляв голову набік, його обличчя здавалось перекошеним.
Це він робив кращі фото для журналу. У його знімках не було отої наглої голизни, що в інших виданнях. Журнал "Ти" мав увійти в близькі стосунки з людьми. В цих фотографіях мали впізнавати себе дівчата й жінки. На знімку, наприклад, молода дівчина, що спить, а в неї оголено тільки одну грудь, як своєрідну людську цінність.
"Тексти мають справляти таке враження, ніби це листи, написані нашими читачками", — казав своїм співробітникам Ален.
Жодної показовості. Коли це кімната, то така, в яких проживає більшість наших читачів. Коли жіноче обличчя, то ніяких довгих він, яскраво нафарбованих губ, сліпучих зубів.
То було якось після обіду. Він спостерігав, як перевдягається його своячка, і раптом йому зайшла в голову ідея. В той час він ще писав статті про театри й кабаре. Склав навіть кілька пісеньок.
"Ти…" — вимовив він стиха.
"Що я? Не така, як усі?"
У тім-то й річ, що вона була така самісінька, як усі.
"Мені прийшла в голову думка заснувати журнал. Наступним разом я тобі розповім".
Він сам скомпонував макет майбутнього видання, сам написав усі тексти. З Буром ще не був знайомий, і довелося чимало повчитися, перш ніж домігся від журнальних фотографів того, що йому хотілося.
"Та ні ж бо! Хіба такий вигляд у цнотливої дівчини?"
"А ти спробуй умовити цнотливу дівчину, щоб вона дозволила сфотографувати себе так!"
Власник друкарні надав йому кредит. Люзен, що пізніше став у нього агентом реклами, підшукав вільну квартиру на п'ятому поверсі.
— Про що замислився? — запитала Бессі, жуючи рогалик.
— А хіба в мене такий вигляд, ніби я про щось думаю? Що я там витворяв?
— Все просторікував про якогось там типа — от, мовляв, у кого голова!
— А як його звати, не казав?
— Ти вечеряв з ним.
— Тесть?
— Хіба я знаю? Все хотів розповісти йому щось дуже важливе. А потім посадовив мене поряд із собою й заходився цілувати.
— А кавалери твої не заперечували?
— Фотограф сердився. Ти перекинув своє віскі, і він дорікнув тобі, що забагато п'єш. А ти пригрозив дати йому ляпаса. Я вже думала: от поб'ються. Та прибіг гарсон, і фотограф пішов.
— Сам?
— Другий покинув нас теж за кілька хвилин.
— Ну й що потім?
— Ти звелів подати велику пляшку шампанського. Заявив, що взагалі шампанське — гидота, але задля такого дня годиться пити шампанське. І майже всю пляшку сам видудлив. А я три-чотири келихи.
— Теж, либонь, набралася?
— Трошки.
— А машину привів сюди?
— Ні, хазяїн кабаре не дав тобі сісти в машину. Ви довго стояли на тротуарі й сперечалися, і зрештою ми поїхали в таксі.
— А у нас з тобою щось було?
— Хіба не пригадуєш?
— А ванну хто приймав?
— Обоє.
— Разом?
— Атож. Ти наполягав. А потім пішов і налив собі ще віскі. Невже ти виспався?
— У голові макітриться. Якийсь розбитий.
— Прийми таблетку аспірину.
— Я вже три прийняв.
— Дзвонили вже тобі?
— Не відаю навіть, хто має подзвонити.
— Ти разів десять згадував про цей дзвінок і щоразу хмурився.
Це вперше чужа жінка спала в цьому ліжку, в якому Мур-мур спала три ночі тому. Мабуть, він все-таки негарно вчинив, що привів Бессі сюди. Та він подумає про це потім. Очі в нього злипалися.
Ален ліг, і йому одразу полегшало. За стіною чулося легеньке хурчання пилососа. Двічі чи тричі йому здалось, що він вже засинає, та знову усвідомлював, що не спить і тільки на якусь хвильку задрімав.
Ален чітко усвідомив, що дзвонить телефон, й одразу прокинувся. Простягаючи руку до трубки, кинув погляд на годинник. Той показував одинадцяту.
— Ален Пуато біля телефону.
— Говорить Рабю. Я хотів би бачити вас через півгодини.
— Є щось нове?
— Дивлячись, що вважати новим. Ви мені потрібні.
— Гаразд. Можливо, трохи спізнюся.
— У мене після вас ще одна зустріч. А о другій я виступаю в суді.
Ален скочив з ліжка і пішов під душ. Він ще мився, коли до ванної увійшла Бессі.
Накинувши на плечі мохнатий купальний халат, Ален взявся голитись.
— Ти надовго?
— Не знаю. Можливо, на цілий день.
— А мені що робити?
— Що хочеш.
— Можна ще трохи поспати?