— У стінній шафі.
— Ви знову ляжете?
— Атож, спробую ще трохи поспати.
— Розбудити вас рівно о восьмій?
— Ні. Я вас покличу.
Акцент виказував у ній уродженку Брюсселя. Алену навіть закортіло спитати, чи не фламандка вона, але ж ні, запитувати так важко.
— Робіть, що хочете.
Він повернувся до спальні, зачинив двері, втупився, хмурячи брови, в руде волосся, та згадати так нічого й не зміг.
Треба прийняти дві таблетки аспірину! Він розжував їх, пригадавши пораду лікаря: крізь слизову оболонку рота ліки всмоктуються швидше. І запив водою з крана.
Побачивши за дверима піжаму, скинув халат і перевдягнувся.
Таке з ним траплялося двічі чи тричі на віку. У ванні було повно мильної води. Це він мився? Чи рудоволоса незнайомка?
Вечеряв у того дурила Бланше. Певно, пішов, грюкнувши дверима. Ні. І раптом пригадав, як стояв на тротуарі поряд із Фажем. Чудова людина! Приємно було поговорити.
Люди вважають, що в нього нічого нема в серці, адже він удає з себе циніка.
Потім він пив. У якійсь незнайомій кав'ярні, першій-ліпшій, яку помітив. Кілька постійних відвідувачів — на вигляд чиновників — грали в карти. І розглядали його. Та йому було байдуже. Певно, впізнали за фотографіями в газетах.
— Подвійне.
— Що саме?
— Хіба не знаєте?
Хазяїн і бровою не повів.
— Якщо хочете, щоб я налив вам з першої-ліпшої пляшки…
— Віскі.
— Так би одразу й сказали. "Перр'є"[2]?
— Яке там "Перр'є"?
Він набивався на скандал. Треба ж було на комусь зігнати злість.
— Це ж слабенька водичка!
— А ви коли-небудь бачили ту водичку?
Ні, тут він ні на кого не справив враження.
— Звичайнісінька вода.
Його не задовольнила одна склянка. Він випив їх три чи чотири, і всі дивилися йому вслід, коли прямував до дверей.
Озирнувся, щоб подивитися на них. Ну й пришелепуваті… На зразок Бланше, тільки ще дурніші. Він показав їм язик. Потім довго шукав свою машину. Зрозуміло, червону. Жовта — то ж машина Мур-мур. Вона в гаражі. Їй вона тепер не скоро знадобиться.
Смішно, майже непристойно уявляти собі жінку й своячку дітьми, а згодом підлітками. Де він перетнув Сену? І пригадав міст, місяць, що показався з-за хмари, його відображення у воді. Потрібно було розшукати друзів. Він знав усі місця, де їх можна зустріти. Яких саме — хіба не однаково? У кого в світі більше приятелів, ніж у нього?
Не треба було одружуватись. Одно з двох: або одружишся, або…
"Жодного?"
"Я їх не бачив сьогодні, мосьє Ален. Подвійне?"
"Якщо твоя ласка, голубчику".
А чому б і не випити? Більше ж нічого не лишається. На роботі без нього якось обходяться. Борис керує всіма справами. Цікава людина цей Борис.
"Бувай, Поль".
"На добраніч, мосьє Алене".
Це, здається, було в кав'ярні "У Жермени", на вулиці Понтьє. Потім…
Він прийняв третю таблетку аспірину, почистив зуби, прополоскав рота. Умився холодною водою, причесав волосся. Який гидкий вигляд! Він і сам собі був противний.
Потім зупинявся в іншому місці, але де? Усі наче крізь землю провалилися цієї ночі.
Що б це означало? Може, навмисно порозбігалися, щоб не зустрічатися з ним? А може, бояться, щоб, чого доброго, не побачили їх у його товаристві?
Він повернувся до спальні, підняв з килима вузеньке дамське трико й бюстгальтер, поклав їх на стілець.
Обличчя жінки незнайоме, зовсім молоде й уві сні здавалося невинним. Губи випнуті вперед, як у маленької дівчинки, що капризує.
Хто вона?
Він поточився й подумав, чи не краще знову лягти? Почував, як пульсувала кров у скронях.
Повернувся до вітальні, де служниця почала вже порядкувати. Скинула з себе плаття й перевдяглася в нейлоновий халатик.
— Як вас звати?
— Мінна. Я вже казала.
У неї постійне бажання сміятись. Може, пришелепувата?
— Добре, Мінно. Зваріть мені каву, тільки щонайміцнішу.
— Авжеж, сьогодні вона вам не завадить.
Він не образився. Спостерігав, як вона попрямувала до кухні, коливаючи стегнами, і подумав, що треба було б побавитися з нею колись. Жодного разу в житті не було ще в нього любовної пригоди з служницею. Служницями у них завжди були жінки немолоді. Йому згадувалися тільки суворі й сумні обличчя. Мабуть, у цих створінь в минулому було лише горе і вони зичили його всьому світові.
Жовта смужка на обрії поширшала, і все довкола засвітилося. Дощ давно перестав. Ален бачив навіть башти собору Паризької Богоматері.
"Здається, хтось йому мав подзвонити, — зринула уривчаста думка. — Атож. І в дуже" важливій справі. Він дав слово, що чекатиме вдома".
Запахло кавою. Мінна може не знати, що він п'є з великої синьої чашки — довелося багато магазинів обходити, перш ніж знайшли таку.
Він попрямував до кухні. З того, як служниця глянула на нього, зрозумів, що вона думає про інше. Проте не злякалась. Ждала, обернувшись до нього спиною.
Він одчинив дверцята стінної шафи.
— Ось моя чашка.
— Добре, мосьє.
Чому вона ледве стримується, щоб не пирснути зо сміху? Що їй наплели про нього? Про нього тепер усі говорять — тисячі людей.
— Зараз подам.
Коли вона увійшла, він гасив у попільничці сигарету. Смак тютюну був огидний.
— Сьогодні вночі вам, либонь, і поспати не довелось як слід?
Ален зробив заперечливий знак.
— Вона, певно, ще не прокинулась?
— А звідки ви знаєте, що у мене хтось є?
Мінна пройшла в куток і підняла з підлоги атласну оранжеву туфлю на височенному каблуці.
— Їх же має бути дві? Так?
— Здається…
Вона пирснула.
— Скільки вам років?
— Двадцять два.
— І давно в Парижі?
— Півроку.
Ален не насмілився запитати, що вона робила цілих півроку. Дивувався тільки, чому обрала собі професію служниці.
— Чи так мені казали, що вам потрібна служниця тільки на півдня?
Він знизав плечима.
— Мені однаково. А вам?
— Я воліла б стати на цілий день.
— Будь ласка.
— А платимете теж удвічі?
— Звичайно.
Кава трохи прохолола, і він почав пити її невеличкими ковтками. Спочатку його мало не вирвало, потім нудота зникла.
— А ваша дама не розсердиться?
— Не маю найменшого уявлення.
— Ви зараз розбудите її?
— Можливо. Так, певно, буде краще.
— Тоді я ще зварю кави про всяк випадок. Покличете мене.
Він знову подивився, як вона віддаляється, похитуючи стегнами. Потім штовхнув двері, підійшов до ліжка й трохи підняв простирадло.