Я теж входив у велику союзницьку ієрархію, отож мав відповідно поплатитися за це ще того дня.
Відкозирявши машині, яка повезла підполковника Дураса і майора Йоткова, перекинувшись не без допомоги Попова, ясна річ, кількома словами з веселеньким після руської горілки Сейсом, я спитав майора Михна, який обачливо мовчав при високих гостях, чи не зміг би він трохи пройтися разом зі мною по збірному пункту? "Пройтися по збірному пункту" аж ніяк не належало до надто вишуканих словосполучень, і моя шкільна вчителька Наталія Іванівна Лось за такий вислів неодмінно виставила б мені "двійку", та коли ти щойно позбувся доволі настирливого начальства, коли твоя міцна селянська голова гуде від незвичної заморської випивки і коли в тобі й досі все дрижить і колотиться од темного погляду довгих очей, заради яких готовий на все, — то тут уже не до точності вислову.
— Наказ? — спитав Михно, наставляючи на мене свої густі брови.
— Гавриле Панасовичу! — приклав я до грудей руки. — Ну, який може бути наказ, коли тут тільки ви і я? Давайте взагалі забудемо це слово. Воно не повинне стояти між нами ніколи. Я можу тільки просити вас, а вже ваша воля — вдовольняти мою просьбу чи ні.
Михно сумно усміхнувся:
— Вдовольняти — не вдовольняти. На жаль, епоха демократизму, навіть після Перемоги, так само далека і недосяжна для нас, як і до війни. Та бог з ним, з усім. У нас своє життя. Теж нерозплановане і по-своєму страшне, як воно й годиться для справжнього життя.
Я нічого не розумів.
— Про що ви, Гавриле Панасовичу?
— А ось ми підемо, і все буде видно.
— Але що? Що?
— Те, що визрівало всі ці дні й тижні, як чиряк. Мене сьогодні вранці попередили: буде вибух!
— Чому ж ви нічого не сказали?
— Кому? Підполковнику Дурасу? Він би наказав арештувати мене за панікерство. Майору Йоткову? Він би посвистів "В бой за Родину! В бой за Сталина! Боевая честь нам дорога!" Вам? Ви б кинулися до свого хемерського начальства, яке приїздило зовсім не до вас, а до нікчемного Коляди.
Звичайно ж, ми говорили зовсім не про те. Михно думав про свої страждання і про забуте нами життя, де були початки всього найкращого і найвищі надії, а я жив ранковими згадуваннями, в мені тріпотіло щось невиразне, темне і водночас яскраве до нестерпності, я рвався туди, де була Оксана, до тих довгих очей, яких я не зумів колись побачити, які зовсім забув, а тепер несподівано знайшов, щоб навіки піддатися їхнім чарам. Я мірився пройти вулицями збірного пункту так, щоб опинитися біля четвертого жіночого корпусу, мені потрібне було прикриття, своєрідне маскування, тому я майже розпачливо хапався за майора Михна, хотів зробити його своїм спільником, присяжним повіреним моїх несподівано зроджених почуттів, засліплено й збараніло домагався тільки свого, тільки для себе: ось ми підемо туди, ось ми будемо там, а тоді там.
Майор Михно був далекий від мого хлоп’яцтва.
— Я все ж не радив би вам, товаришу капітан.
— Вас я зву Гаврилом Панасовичем, чом би вам не називати мене просто Миколою?
— Субординація.
— Ну, гаразд. Микола Федорович вас задовольнить?
— Залежно від обставин. Та річ не в тому. Сьогодні тут буде Варфоломеївська ніч.
— Тобто?
— Більшість різатиме меншість.
— Принцип усіх революцій. Не бачу зв’язку.
— Припустимо, що комендантський корпус, у якому ми отаборилися з американцями — це Бастілія або Зимовий Палац, все інше — досить просто уявити.
— Я тут уже два тижні, але нічого такого…
— Все визріває непомітно, вибухає враз. Народ озвірів од цього табору. Всі рвуться додому, а тим часом ніхто їм нічого певного не каже. Страшенно обурені харчами.
— Харчами? Ті, хто ще вчора вмирав з голоду? Але ж таких продуктів навіть ми, фронтовики, й у снах не бачили! Шоколад, згущене молоко, галети, омлети, бульйони, соуси — все в порошку, все концентроване, їжа богів!
— А вони люди. і надто добре знають ціну життя після вчорашнього вмирання. Справді все концентроване, все в порошку, та посидиш тиждень на цих солодких супиках з порошкового молока і починає здаватися, що й життя твоє стирають у порошок. Сподівалися на приїзд представника радянського командування — капітан Сміян нічим не зарадив. Прикотило начальство з Хемера, всі ждали: ось оголосять про повернення на батьківщину — знов нічого. Була надія, що дадуть хоч по шматку живого м’яса на обід — де там: концентрати! Зараз вечеря. Какао, бісквіти — тьфу, та й годі! Терпець може урватися.
— Чому ж ви не попереджали?
— Ось. Вважайте — попередив.
Я кинувся до Сейса. Не було на місці Попова. Поїхав до міста з своєю молодою дружиною Вірою.
Попов знайшов Віру на якійсь німецькій фабриці, де дівчина разом з такими, як і сама, нещасними рабинями зі Сходу збивала дерев’яні ящики для військової амуніції. Права долонька в шкарубких мозолях, пальці лівої руки потовчені й порозплющувані, так ніби дівчину тортували в підвалах гестапо, — Попов щоразу показував усім ті пальці, скреготів зубами: "До кінця життя мститиму фашистам!" Сьогодні він повіз Віру до міста, щоб придбати для неї подарунки. Можна було уявити, як розлякуватиме Попов німецьких спекулянтів своїм "цеппеліном".
Машину цю, величезну сталеву сигару сірого кольору, Попов, як він хвастав, добув мало не з особистого гаража Герінга. Мабуть, тут було більше фантазування, ніж правди, хоч на такому металевому звірі, цілком ймовірно, міг би їздити який-небудь фельдмаршал Клюге або генерал Штюльпнагель. За інших обставин ми з Сейсом, використовуючи сякі-такі перекладацькі можливості Гаврила Панасовича, посміялися б собі з Попова і його "цеппеліна", але сьогодні було не до того. Сейс, не звернувши уваги на нашу схвильованість, всадовив нас з майором Михном і звелів ординарцеві зробити каву, а мені та кава, що нагадувала фарбу для спідниць, була до одного місця, я кивнув Гаврилові Панасовичу, щоб він мерщій змалював підполковникові оперативну обстановку. Без зайвих слів це було ось що: ми сидимо на бочці з порохом, яка неодмінно вибухне під нами, вже десь підпалено ґнота, вже вогонь повзе до пороху і єдине, що лишається невідомим, — коли саме той вогонь доповзе.
— Це щось ніби з "Солдата Швейка", — без особливої поштивості до моєї персони зауважив Гаврило Панасович, — давайте я спробую сам як зумію.