Назимка підійшла до мене, тихо сказала:
— Поможеш нам з матір’ю.
Я нічого не міг збагнути.
— Хіба не знаєш? — здивувалася вона. — Як стемніє, втікаємо.
— Всі?
— Хочеш — зоставайся. Спалять тебе тут, як і все.
— Хіба палитимуть?
— Не відчинимо брами до ночі — підпалять. Вже он роблять примет біля частоколу, тягнуть хмиз, паліччя, сухостій з бору.
— Куди ж утікати?
— В пущу. Поведе дід Плюта.
Я мало не сказав, як бачив її всю в білому на чорному ведмеді в золотому полі ніжноцвіту. Та тепер збудеться. Хоч і не серед золотих квітів і не в тонкому білому вбранні, а по глибоких снігах, закутану в товсті кожухи, везтиму я Назимку, всадовивши на ведмежу тушу, хоч і на край світу!
Молодий я тоді був і дурний і ще не відав, що мене жде попереду.
Крізь великий прокоп плютяни вийшли в холодну темряву під далекі кручі дніпровські, винесли хто що здужав, вивели трохи домашньої живності, позоставивши в селищі всіх собак і мого коня.
Розпачливо вили нещасні пси під дике стуготіння вогню, що пожирав непробивний частокіл, жалібно іржав мій кінь на припоні, скаржачись на мою жорстокість, а жорстоким був не я, а мій старший брат Несміян, який палив не тільки мого коня, а й мене, свою рідну кров, і не знав ні жалю, ні вагання. Ми вже будемо далеко в пущах, коли стане мій брат на попелищі і погляне на те, що скоїв. Що ж здобув вогнем і жорстокістю? Купу попелу і обгорілі кістки? Воістину, як сказано в писанні, про яке мені дано буде довідатися лише згодом: "Що за користь людині, коли здобуде весь світ, а занапастить душу свою?" (Марк, 8, 36).
Не було Щедрого Вечора в плютян. і ми з дідом Плютою даремно старалися, впольовуючи ведмедя на святки. Щоправда, м’ясо знадобилося в нашій нужді, а сиру шкуру ще треба було висушувати біля вогнищ, які ми палили вдень і вночі, самі зігріваючись біля них і прогріваючи замерзлу на камінь землю, щоб легше було довбати її для нових наших жител. З теплих прихистків вигнано нас на лютий мороз, і ми заривалися тепер у землю, мов звірі, видовбували нори, прикривалися ялиновим і сосновим гіллям, допоки спорудимо якісь землянки, де вдасться зберегти тепло і людський дух.
Старе й мале запекло довбали холодну землю, і я довбав разом з усіма, а може й поперед усіх, усі гірко плакали за втраченим життям і співали на нові надії, і я хоч і не плакав з ними, зате співав з вірою і ублаганнями:
Щоб у полі — врожайно,
Ой, Даждьбоже!
На току буйно, в пасіці — рійно,
Ой, Даждьбоже!
У дворі збройно, в коморі — повно,
Ой, Даждьбоже!
А в домі склінно на челядоньку,
Ой, Даждьбоже!
На дворі щастя на худібоньку,
Ой, Даждьбоже!
На худібоньку рогатую та ще й дрібную,
Ой, Даждьбоже!
Хай же вам буде бог у дорозі,
Ой, Даждьбоже!
На кожнім броді, на перевозі,
Ой, Даждьбоже!
Ми вас віншуєм щастям-здоров’ям,
Ой, Даждьбоже!
Приречені на спаленизну, ми, хоч і порятувалися, були холодні й голодні, в плачах, скорботі й знемозі заривалися в байдужу землю, щоб знайти бодай тимчасовий прихисток, самі вперто жили надіями і, ридаючи, все ж виспівували:
Ой, опустились в глибоке море,
В глибокеє море, на самеє дно,
Винесли звідти три пожитоньки.
Перший пожиток — озимеє жито,
Озиме жито людям на хлібець.
Другий пожиток — світлу водичку,
Світлу водичку та й на земельку.
Третій пожиток — зелену траву,
Зелену траву для худібоньки…
Я вже давно забув про княжі пива-меди, про мідні столи, золоті й срібні ложки, не був я вільним і веселим огнищанином княжим і не згадував про те, бо добровільно, без примусу, може, й з якоюсь дивною радістю став смердом, заволохатілим, зачучверілим, мовби й навіки закопаним у землю, та то лиш моє тіло, а душу свою я оберігав всіляко, не давав забруднитися, підіймав її над своєю недолею, і душа моя в незлагодах того нещасного Щедрого Вечора вперто і дзвінко виспівувала:
Ой, рясна-красна
Калина в лузі,
Ой, Даждьбоже!
А ще найкраща
Назимка в батька,
Ой, Даждьбоже!
По воду йшла,
Як зоря сіяла,
Ой, Даждьбоже!
З водою йшла,
Як бджілка гула,
Ой, Даждьбоже!..
Хоч як безнадійно виснажував мене дід Плюта, я все ж зміг здолати його бодай раз і вислизнув з хижі, щоб опинитися біля криниці, коли беруть з неї першу воду. Вірив я, що Назимка буде серед тих жінок і дівчат, і віра моя справдилася, я приспів саме тоді, як Назимка опустила тяжке дерев’яне відро в криницю і перехиляла його, щоб зачерпнути повне, ось нагода виказати свій сприт, своє вміння і свою силу — я лагідно відтрутив дівчину плечем, набрав повне відро, видобув його з криниці, відчепив од поворозу і мовчки поніс поперед Назимки. Вона йшла позаду зовсім нечутно, але я знав, що вона ось тут, і неголосно сказав:
— Уникаєш мене, а я ж приїхав до тебе.
— До мене чи по мене? — насмішкувато поспитала вона.
— А коли й по тебе — то що? Згадай Київ і поглянь довкола. Що побачиш? Там життя — тут нидіння.
— Приїхав, щоб сказати мені про це?
— Може, й для цього.
— Коли б же сам, а то присланий.
— Звідки знаєш?
— Здогадалася.
— і не поїдеш зі мною?
— Навіщо? Ти звик блукати слідом за своїм князем, а я стережу вогнище і палю лучиво, і мені любо так. Вже мені не перемінитися.
— і ради мене? А я б за тебе готов світ оддати!
— Не оддав же. Та й не треба мені. Я геть мала для світу.
— Аби ти тільки знала, яка ти! Заступаєш мені все суще, землю, небо, хмари і сонце, теплі дощі й пташині переспіви… О, боги наші предковічні, чому не поможете мені знайти слів!
— Слова не поможуть! — засміялася вона, відбираючи в мене відро з водою. — Нащо слова, коли треба жити?
Вона не знала, що новий мій бог — всуціль із слів, бо слова помагають людині жити. Щоправда, новий бог принесе слова, які перекалічать наше життя на віки цілі, і слова ті; "гріх, провина", та ми тоді ще тішилися блаженством незнання і раділи всім словам, як діти. Я не забував нового бога не так з вірності, як з молодечої впертості, і що тяжче мені доводилося, то частіш я хрестився, дивуючи діда Плюту, а падаючи в постіль, виснажений, скімлення в кожній жилочці, все ж знаходив силу, щоб пробурмотіти нічну молитву, якої навчив мене мій брат Несміян: "Отче наш іже єси на небесах да святиться ім’я твоє да пріідет царствіє твоє да будет воля твоя яко на небесі і на землі хліб наш насущний даждь нам днесь і остави нам долги наші яко же і ми оставляєм должником нашим і не введи нас во іскушеніє, но ізбави нас от лукавого".