— Можна поглянути, що там написано?
Це здивувало і навіть розвеселило Тамару, яка могла очікувати від такого велетенського чоловіка хто зна й чого, вона засміялася і виставила мені перед очі зелену диктову табличку.
— Прочитати? А що тут читати?
Справді читати не було чого. На табличці значилося: "Зачинено на спецобслуговування".
— А що це таке? — спитав я.
— Ви що — з неба звалились? — здивувалась Тамара. — Спецобслуговування — це спецобслуговування. Сьогодні ми готуємо обід для делегації.
— А після делегації?
— Ввечері, може, й відчинимось!
Вона все ж зуміла проринути з-під моїх рук і побігла чіпляти табличку на вхідних дверях, а я, так і не скинувши з себе якогось дивного отупіння, навіть не здогадавшись спитати когось про Оксану, поплентав з ресторанного подвір’я, вийшов на вулицю, здається, вона традиційно і закономірно звалася іменем Леніна, і пішов шукати собі пристанища до вечора або до завтра. Готель у Каховці, як і ресторан, був без назви, просто "Готель", за столиком чергової сиділа молода білява жінка з невиразними очима, я ще з порога заперечливо покрутив їй головою, вона мовчки повторила мій жест з тою різницею, що приплющила очі, що означало: місць немає і не буде. Аж тоді я нарешті збагнув усе безглуздя своєї поведінки на захаращеному дерев’яними ящиками ресторанному дворі, коли не здогадався запитати про Оксану ні того чоловіка з ягнячими тушками, ні циганкувату Тамару.
Знов я йшов під прославленим у пісні Свєтлова "сонцем гарячим", здається, всі люди, яких я зустрічав і минав, були доблесні будівники комунізму, цілком можливо, що мене теж вважали членом згуртованого колективу, за успіхами якого стежить уся країна. Ах, яке ж розчарування вималювалося на обличчях добровольців і передовиків, яке справедливе обурення закипіло б у їхніх серцях, коли б вони довідалися, з якою метою приїхав я до Каховки! Тоді як тисячі трудящих палають бажанням стати учасниками грандіозної справи, влитися в колектив тих, кому довірено здійснення сталінських планів, цей громадянин, бачте, втрачає час і зусилля на те, щоб знайти свою любов! Ще більше б обурилися ці люди, почувши від мене, що всіх їх обдурюють, що земля населена не колективами, а окремими людьми, чоловіками, жінками, дітьми, і що справжнє людське щастя зовсім не серед розкричаних натовпів, а там, де говорить душа з душею.
Але я не казав цього нікому, бо розумні знали все й без мене, а дурнів не переконаєш ніякими словами. Знову опинився я на знайомому ресторанному дворі, без вагань підійшов до ледь одхилених дверей, неголосно покликав:
— Тамаро!
За дверима було темно і брудно. Десь далі лунали жіночі голоси, чулися стуки-перестуки, брязкіт посуду, плюскіт води. Голоси чулися жіночі, а вигулькнув знов отой чоловік, в брудній білій куртці.
— Вам кого? — спитав він недоброзичливо.
— Тамару, — я говорив так упевнено, що він, мабуть повірив у моє досить близьке знайомство з дівчиною, бо мовчки пірнув у темряву коридору і вже тільки звідти погукав:
— Тамаро! Томко! Тут до тебе!
З усього видати, дівчина тут була за старшого куди пошлють, її ганяли з ранку до вечора, вона звикла з’являтися на перший поклик, тож і мені не довелося довго ждати, чорні Тамарині очі блиснули з півтемряви коридору, в’юнке її тіло майнуло у відхилених дверях, пролунало розчароване "А-а!", і я насилу встиг упіймати дівочу руку, а впіймавши, вже не випустив, і ось так ми й стояли: я по цей бік порога, Тамара — по той бік.
— Чого вам ще? — невдоволено спитала вона.
— Вийди сюди, на сонце.
— Чого — на сонце?
— Щоб казала правду.
— Яку там правду?
Я обережно вивів її на сонце, зазирнув у очі.
— Скажи мені: Оксана Сміян у вас працює?
— Де?
— В ресторані.
— А я знаю?
— Тебе тут знають усі, виходить, ти теж усіх знаєш. Оксана Сміян тут працює?
— Чи я там знаю? Немає такої!
— А яка є?
— Є Оксана з Волго-Дону.
— З Волго-Дону? — я весь похолов. До чого тут Волго-Дон? Може, Марко щось наплутав? Може, це зовсім не Оксана? Але відступати вже не було куди. Намагаючись бути якомога ласкавішим, я спитав дівчину:
— Вона тут, на роботі?
— А я знаю?
— Слухай мене уважно, — сказав я їй спокійно, — ти бачиш мене тут уперше? Уперше. Бо я щойно приїхав сюди і приїхав здалеку. І не піду звідси, поки не побачу Оксану. Ти мене розумієш?
— Та її нема, вона вихідна! — вигукнула дівчина.
— Виходить, я не помилився: ти все знаєш. Чому ж не сказала одразу? Де живе Оксана — знаєш?
— Вона мені не казала. Може, в баби Кулішки, а може, й не в неї…
— Веди мене до твоєї Кулішки.
— Та вона ж не моя баба!
— Однаково. Веди!
Я не відпускав її руки, бо як чкурне, то вже ні доженеш, ні докличешся. Так ми й ішли поряд і центром містечка і спадистим схилом до Дніпра, до тих хаток під високими тополями, які я помітив ще від пристані. Біля одної з таких хаток Тамара зупинилася, чомусь пошепки промовила:
— Оце тут.
— Піди поклич, — звелів я.
— А ви?
— Я підожду тут.
— А що казати?
— Нічого не кажи. Або ні. Скажи так: Микола.
Недовірливо озираючись на цього химерного чоловіка, що при всьому своєму огромі не мав, крім простого імені, більше нічого: ні прізвища, ні по-батькові, ніякого іншого солідного додатку, — Тамара тихенько відчинила двері маленької хатки (теж з бляшаним козирочком над ними) і пропала так надовго, що я вже затривожився: чи не обдурила? Може, вистрибнула з віконечка на тім боці хатки і гайнула до свого ресторану, а я тут стою дурень-дурнем? Кумедне видовисько: здоровило, в чесучовім костюмі, стовбичить посеред вулиці, коли всі люди довкола працюють, віддаючи свої трудові зусилля великій справі, і т. д.
Та ось двері знов тихенько прочинилися, а що з’явилося з-поза них, я вже не пам’ятав: чи округла рука, що знесилено обіперлася об одвірок, чи синє таке знане мені плаття мало не з першої нашої зустрічі, чи довгі очі, в яких я потонув, а тоді виринув, щоб знов потонути, чи рідний голос, єдиний на світі, найдорожчий мені голос:
— Так я й знала! Микола!
Як добре, коли в тебе довгі, міцні, чорноземні руки! Я простягнув їх саме вчасно, щоб не дати Оксані впасти, підхопив її, підтримав, пригорнув до себе, і вже від самого тільки торкнення до цього жіночого тіла все в мені вибухнуло червоно-чорним вогнем, і я вмер, знищився, щезнув безслідно в тому вогні, а тоді воскрес, народився знову, з’явився на світ, але не для печалей і воздиханій і не для поту лиця, свого, а лиш для того, щоб зазирнути в найрідніше й найдорожче лице, освітитися сяйвом єдиних на землі довгих очей, нахилитися над беззахисно-скорботними устами.