Землянка, як, мабуть, усі тут. Три скіпці вниз — сходинки до дверей. Віконечко з осколками шибок, димарик з цинкового відра — з вибитим дном, а ціле відерце, з вірьовкою, щоб діставати воду з криниці—біля дверей на нижньому скіпці.
Я стукнув у дверці щиколотками пальців, раз і вдруге стукнув, мабуть, щоб надолужити свою недостатню ґречність там, у Європі. Збагнувши всю недоречність своєї поведінки, потихеньку натиснув плечем на те, що мало зватися дверима, і посунувся разом з ним і всунувся до тісного підземного простору і мовчки закляк там, бо мені навстріч підвелася, мов написана на іконі, висока жіноча постать, і в довгастих очах глибинно схлюпнулися темні води, в яких я втонув, а тоді виринув, щоб знову втонути і вже крізь непробивні товщі вод ледь почути зітхання, стогін, скаргу:
— Ох, Миколо, Миколочку!
В напівсутіні підземелля я й не збагнув, що це не Оксана, а її мати, тітка Марфа, а вона чи впізнала мене, чи здогадалася, хто перед нею, пішла до мене, притислася всім тілом, заплакала тяжко:
— Ой, горе, горенько ж наше!
Я ще нічого не знав, не хотів вірити в найгірше, але мати завжди знає все про своїх дітей, тітка Марфа простягала й не простягала до мене рук, горнулася й не горнулася до мене, вітала мене з радістю і сахалася, мов нечистої сили.
І доки ми отак стояли в закам’янілості, за дверима зашамотіло, задзвеніло відро, щось похапливо гупнуло, тоді злякана тінь метнулася за трикутним віконечком, з’явилася й щезла, — була чи й не була? — та я вже не мав сумніву, що була насправді, я вже знав, що то за тінь, не вагався жодної миті, м’яко відсторонив од себе тітку Марфу, рвонув двері, кинувся вгору по скіпцях.
Стара розложиста груша, про яку щойно казав мені Марко і про яку я чи й слухав, велетенським шатром нависала над кількома сусідніми землянками, мовчазно чорніла серед білих снігів, спускаючи над ними могутнє поплутане віття, а під тим байдужим віттям в болісній безнадії билася тонка дівоча постать, безрадно здіймала руки до неба, так ніби хотіла злетіти, і ще безрадніше падала на землю, знов зривалася, та не для того, щоб злетіти, а тільки щоб упасти, вдаритися і, може, й не мати більше снаги, щоб бодай стрепенутися.
Я біг до тої груші, як до свого найбільшого нещастя, а може, й щастя — хто ж то знає? Весь світ мені заступила Оксанина постать, не було нічого, не існувало нічого, крім найдорожчої для мене людини, яка ось тут, перед моїми очима, хотіла заподіяти собі смерть.
Добіг, коли Оксані якось вдалося зачепити вірьовку за товсту гілляку і тепер вона невміло лаштувала зашморг, щоб одним ривком затягнути його собі на шиї і покінчити з своїми земними муками, з ганьбою і нещастями, я вирвав грубу вузлувату вірьовку з тонких дівочих пальців, вхопив Оксану за руки, спробував притиснути до себе, захистити її своїм тілом од цієї груші, од байдужих холодних снігів над землянками, од страшного наміру. Руки в Оксани були холодні, як крига. Так ніби вона вже й нежива, а справді повісилася. Розгубившись, я чомусь тулив ті крижані руки до своїх щік, безнадійно й розпачливо тулив, мабуть, хотів зігріти ті тонкі ламливі пальці, впустити в них життя, мовчазним криком нагадати Оксані про нашу любов, заради якої треба жити, а не вмирати, яка не повинна мати кінця, а тільки нові й нові початки всупереч усім ворожим силам, на зло всьому світові.
Я шепотів над Оксаною безладні слова, та вона, мабуть, нічого не чула й не бачила, вона ще не знала, жива чи мертва, її тіло бив дрож, і коли я підхопив її на руки, щоб віднести до матері в землянку, то насилу втримав.
Мої ноги безладно плуталися в снігу, очі мовби осліпли від снігового полиску, холодного, як срібна рушниця пана Каньовського з пісні про Бондарівну. Ось і прицілився пан Каньовський у твоє серце, Оксано, пророчими виявилися твої слова, які ти полохливо нашіптувала мені влітку на Рейні.
У землянці я обережно поклав Оксану на земляний піл, застелений товстим рядном, тітка Марфа зняла з дочки благеньке пальтечко, а я роззував її і грів у долонях холодні Оксанині ноги і знов щось шепотів, сам не розбираючи власних слів, та й не слова тепер важили, а щось зовсім інше, таємничі сигнали туги і любові, які я посилав, мов зрозпачений самотній радист, що опинився у ворожому оточенні і не знає: дійдуть його сигнали до рідних людей, будуть почуті, розгадає хто-небудь їхній закодований поклик.
— Оксано, — тихо покликав я, — Оксанонько, чуєш мене? Це я, твій Микола. Тепер я з тобою і завжди буду з тобою. Чуєш, Оксанонько?
Тітка Марфа мовчки стояла позад мене, могла б залишити нас наодинці, але не зробила цього, хотіла помогти чи хотіла бути свідком? Я не сподівався ні на чию поміч, а свідки не бентежили мене й не заважали. Я кликав і кликав Оксану, аж поки вона почула і гірко заридала, та вже тепер я знав, що вона повернеться до життя, я виціловував усі сльози з її очей, гладив і голубив її, я готовий був обцілувати не тільки її всю, а всі кутки в цій убогій землянці, аби тільки в довгих очах Оксаниних побачити нарешті не зблиски сліз, а тихе сяйво її прекрасного усміху.
— Бідні діти, — зітхнула тітка Марфа, — бідні, нещасні діти!..
Батьки завжди так: про себе не дбають, не згадують, не скаржаться на долю, все тільки про дітей, для них і заради них, всі болі, всі співчуття, всі надії й жадання — лиш для дітей, для них самих. Може, так і треба? І, може, це найбільша правда на землі? Бо коли поглянути навіть на такого благополучного чоловіка, як капітан Микола Сміян. Що він і як? Зберігся на страшній війні, калічило й перекалічувало, але не вбило, руки й ноги, хоч і не цілі, але є, груди в орденах, майбутнє—все в надіях: вибирай інститут до смаку, іди до вершин. Любов? Ось вона, може, найвродливіша дівчина на Україні, а може, й на цілому світі.
Все так і все правда, але це тільки з пташиного льоту. А коли спуститися на грішну землю, як ото я вчора спустився з гори Кучерявого? Тоді все зміниться вмить, і вже не буде самовдоволення, і щезнуть надії, і чорні хмари наповзуть на ясні обрії твоїх снів. Ти відчуєш, що тебе обчухрують, як зрубане дерево, відкидаючи гілку за гілкою, лишаючи самий стовбур та й то тільки для того, щоб розпиляти його, знищивши його цілість і сутність, тобто знищивши взагалі. Вмирає в голодних таврійських степах твій дід Микола, вмирає недовідомо, як сивий зимовий птах, і з цієї смерті починається твоє сирітство. Тоді гине батько, і сирітство твоє здіймає розпачливо руки до самого неба. Війна, окупація, мама з малим твоїм братиком западає в безвість, а тобі здається, що вже кінчається світ, хоч ти ще воюєш, б’єшся, борешся і не втрачаєш надій. Україна визволена, ти далеко від неї, але польова пошта приносить трикутничок від мами, і ти читаєш слова, яких не можеш зрозуміти, але душа твоя заплакала і затужила од тих страшних слів: "Живемо в землі". Хто ти і навіщо? Ти вже переможець, воїн і герой, та цього мало, тебе посилають ще далі, ти шукаєш там те, чого не втрачав, але віднаходиш свою єдину любов і вже повертаєш додому в хвалі і славі, щоб спіткнутися на першому ж домашньому порозі: цноту, яку ти так самовіддано оберігав, потоптано майже з такою принизливою буденністю, як варили гороховий суп у польових кухнях. Яка марнота! А тоді, навзамін марноті,—безмовна трагедія майора Михна. і п’яний смершівець Пивоваров, який ладен обкрутити колючим дротом хоч і весь світ — дай тільки йому відповідні розпорядження.