— Наберіться мужності, — з усмішкою сказав прокурор. — У залі суду ви були чудові. Продемонструйте-но цю шляхетність і зараз.
Охоронці підвели його до зашморгу й накинули його йому на шию, намагаючись не змістити шолом. Зашморг міцно затягли, потім зв'язали йому руки за спиною. Мотузка грубо здавила шию. В очікуванні, коли його підіймуть, він, розуміючи, що зусилля марні, напружив м'язи сверблячої шиї. Він чекав і чекав; підкошувалися ноги.
Кімната була гола, дивитися не було на що, а прокурор пішов. Однак на стіні, збоку, висіло дзеркало. Не повертаючи все тіло, він ледь міг подивитися в нього. Напевно це вікно для спостереження. За ним, зрозуміло, будуть спостерігати.
Джері страшно хотілося в туалет.
Пам'ятай, сказав він собі, ти не вмреш. Через якусь мить ти знову прокинешся в сусідній кімнаті.
Тіло, однак, не вдавалось переконати. Те, що якийсь новий Джері Ворон встане й піде, коли все це закінчиться, не мало навіть найменшого значення. Цей Джері Ворон умре.
— Чого ви чекаєте? — запитав він, і, неначе це послужило їм умовним знаком, солдати потягнули за мотузку й підняли його в повітря.
Все з самого початку виявилося набагато гірше, ніж він очікував. Мотузка болісно стискала шию: про те, щоб пручатися, не могло бути й мови. Спершу ядуха здалася справжньою дрібницею — наче затримуєш подих під водою. Зате сама мотузка заподіювала страшний біль шиї, йому хотілося кричати, але це було неможливо.
Тільки не на самому початку.
Відбулась якась метушня з мотузкою, вона застрибала нагору й вниз — це охоронці прив'язували її до гаку на стіні. Один раз ноги Джері навіть торкнулися підлоги.
На той час, однак, коли мотузка завмерла, заявило про себе удушення, і біль був забутий. У голові в Джері гупала кров. Язик розпух. Очі не закривалися. От коли йому захотілося дихати. Неодмінно треба було подихати. Цього вимагало тіло. Мозком він розумів, що будь-як не дістанеться до підлоги, але тіло не підкорялося розумові, ноги смикалися, прагнучи дотягнутися до підлоги, руки за спиною щосили намагалися розірвати мотузку. Але від цих зусиль у нього лише очі лізли з орбіт: тиснула кров, якій мотузка не давала прорватися до решти тіла, моторошно хотілося подихати.
Хоч допомогти йому було нікому, але він спробував закричати й покликати на допомогу. Цього разу звук все-таки вирвався в нього з горлянки — але за рахунок повітря. Він відчув себе так, начебто язик заштовхують йому в ніс. Ноги засмикалися в скаженому ритмі, заколотили по повітрю, кожен рух підсилював агонію. Він почав обертатися на мотузці й на мить побачив себе в дзеркалі. Обличчя в нього вже збагряніло.
Скільки все це буде продовжуватись? Напевно не так вже й довго.
Але виявилося набагато довше.
Якби він виявився під водою і стримував подих, то вже б здався і захлинувся.
Якби мав пістолет і вільну руку — убив би себе, аби покінчити з агонією, з фізичним жахом через неможливість дихати. Але пістолета нема. Кров гупала в голові, застеляла очі. Врешті він зовсім перестав бачити.
Свідомість божевільно намагалася вчинити що-небудь таке, що поклало б край цьому катуванню. Йому ввижалося, що він у струмку за будинком, куди упав дитиною: хтось кидає йому мотузку, а він все не може, от будь-як не може впіймати її, а потім раптом вона виявилася в нього на шиї й потягла вниз.
Тіло роздулося, і відразу вибухнуло: кишки, сечовий міхур, шлунок викинули увесь свій вміст, лише блювотиння застрягло за горлянкою і страшно палило.
Здригання тіла змінилося на різкі ривки й спазми, на мить Джері здалося, що він близький до бажаного стану несвідомості. Ось тут він збагнув, що смерть не настільки вже й милосердна.
Який там, до дідька, мирний відхід уві сні, яка там миттєва або милостива смерть, що поклала б кінець мукам!
Смерть витягла його з несвідомого стану, — ймовірно, всього лиш на десяту частку секунди. Але ця десята частка виявилася на подив довгою: він встиг відчути нескінченну агонію прийдешнього небуття. Це не життя промайнуло спалахом перед його очима — а відсутність життя, і розум зазнав такого болю, такого страху, в порівнянні з яким звичайне повішення здалося справжньою дрібницею.
Потім він вмер.
Якусь мить він висів у забутті, без будь-яких відчуттів. Потім раптом м'яка піна відкотилася від шкіри, в очі вдарило світло, й Джері побачив прокурора. Той стояв, дивлячись, як Джері судорожно ковтає повітря і хапається рукою за горло, відчуваючи позиви до блювоти. Здавалося неймовірним, що він може дихати. Якби він пережив лише удушення, то зітхнув би з полегшенням і сказав: "Один раз я вже пройшов через це, й тепер смерть мені не страшна". Але удушення було справжньою дрібницею. Удушення — це всього лише прелюдія. А він боявся смерті.
Його змусили ввійти в камеру, в якій він умер. Він побачив звисаюче зі стелі своє тіло, обличчя чорне, язик висунутий, на голові як і раніше шолом.
— Переріжте мотузку, — сказав прокурор, і Джері чекав, коли охоронці виконають наказ. Однак один з охоронців протягнув Джері ніж.
Все ще тугувато міркуючи, Джері розвернувся і кинувся на прокурора, але один з охоронців міцно схопив його за зап'ястя, а інший спрямував йому в голову пістолет.
— Невже вам так швидко хочеться вмерти знову? — запитав прокурор.
Джері запхикав, взяв ніж і потягнувся нагору звільнити себе з зашморгу. Але щоб дотягтися до мотузки, Джері довелося так близько стояти до трупа, що не торкатись його він просто не міг. Смердючість була моторошна, засумніватися у факті смерті неможливо. Джері так затремтів, що ніж його майже не слухався, але мотузка, нарешті, урвалася, і труп лантухом упав на підлогу, збивши Джері з ніг. Упоперек ніг Джері лягла рука. Поруч, очі в очі, виявилося обличчя.
— Ви бачите камеру?
Джері отупіло кивнув.
— Дивіться в камеру й покайтеся за все, що ви зробили проти уряду, який приніс мир на землю.
Джері знову кивнув, і прокурор сказав:
— Починайте.
— Співгромадяни американці, — заговорив Джері, — пробачте мене. Я зробив жахливу помилку. Я помилявся. Росіяни гарні. Я допустив, щоб убили безневинну людину. Пробачте мене. Уряд виявився добрішим до мене, ніж я того заслуговую.