Баба Олька обіцяла, як Тирлик трохи підросте, подарувати одну на вибір. То як таку бабу та не любити? Навчилася ще баба Олька на тому фронті пити горілку. Як напивалася, то навішувала на груди медалі, ходила вулицею і грізно кричала:
— За що ми тоді воювали?!
У такі хвилини люди боялися і на вулицю потикатись: ще вчепиться та поб’є. Один лише Тирлик викотився якось їй назустріч.
— Ти хто?
Баба Олька, висока, костиста, нависла над ним п’яною тінню.Приглядалася так, наче досі й не бачила.
— Тирлик, — відповів незалежно. Не знав досі, що таке страх: усі баби і діди мало не молились на нього.
— Теж мені — Тирлик!.. Гостинця хочеш?
— Не хо’!..
— А чого?
— Бо ви, бабо, п’яні!
Баба Олька аж похитнулася:
— То ти отак на дорослих?.. Хто це тебе так навчив?
— Ніхто, — набурмосився Тирлик.
— Ану ходи, я тобі щось дам! Узяла за руку та й повела.
Тирлик ішов, не опирався: цікаво,що йому дасть баба Олька. А вона, ведучи його за собою, скаржилась, наче дорослому:
— Ти думаєш, я горілку ту п’ю?.. Біда моя п’є!..
Завела Тирлика в хату, порожню, незатишну, посадила застіл. Сама сіла напроти, обперлась підборіддям на руки, дивиться на Тирлика і плаче. Тирлик совався, совавсь, а потім з ослона і зліз; так йому стало марудно!
— То я, бабо, піду. Про гостинець обіцяний уже й не нагадує. Та й баба Олька забула про нього: плаче та й плаче.
— Ви, бабо, не плачте… Подумав, подумав, що б іще сказати втішливе та, так і не надумавшись, рушив тихенько з хати. А в дворі його перестріла бабуня. Підбігла, засапана, ухопила сердито за руку:
—Ти чого сюди прийшов?.. Щоб я тебе більше тут і не бачила!..Щоб і ноги твоєї тут не було!..
Однак Тирлик вряди-годи таки провідує бабу Ольку. Так,щоб бабуня не бачила. Баба Олька завжди йому радіє, як не знатий кому. Вгощає цукерками, дозволя скільки завгодно бавитись медалями. І ніколи не гнівається на Тирлика. Навіть коли бува п’яна.
Спершу, ніж гулькнути до баби Ольки у двір, Тирлик сторожко оглядається: чи не видно бабуні. Та на вулиці ані душі, усі абов себе на городах, або на роботі в колгоспі, тож за Тирликом ніхтой не зирить. І він уже сміливо заходить у двір. Побачивши Тирлика, баба Олька ставить на землю відро, витира об поділ руку, наче збирається ручкатись.
— Що це тебе так довго не було?.. Чи не хворів часом?
— Ні… Я, бабо, до вашого Котька, — переходить Тирлик одразудо справи. — Він удома?
— А де ж йому бути?
— А він мед їстиме?
— Їстиме… Той чорт усе їстиме!.. Учора курча живе схламав —і не скривився… А ти що, меду приніс?
— Приніс, — показує Тирлик у папір загорнений мед.
— Оце добре: собаку вгощаєш, а мені, бач, жалієш!
— Я не жалію, — відповіда Тирлик. І, дивлячись на бабин дрібненький ніс, додає: — Вам, бабо, не можна.
— А то чому? Цього вже Тирлик не може сказати. Хто його зна, як поставиться баба до його наміру. Ану ж не захоче, щоб Котько мінявся із дідом Остапом носами!
— Ну, як знаєш, — каже врешті баба Олька. — Іди вже, угощай, раз націлився…
— Я вам, бабо, іншим разом принесу, — обіця зраділий Тирлик і притьмом біжить до Котька.
Котько його зустріча коло будки: заліз од спеки в ним же вириту яму, тільки голова зверху стирчить.
— Хочеш меду? — пита його Тирлик. Котько, звісно, хоче. Де б це знайшовся такий дурень, що відмовився б од меду!
— На! Котько хламкнув — тільки слід липкий лишився на долоні вТирлика. Витерши долоню об землю, Тирлик сідає в тінь і неспуска погляду з Котька: боїться пропустити ту мить, коли в собаки появиться ніс діда Остапа.
Стікає година. Од жари, од непорушного сидіння в Тирлика починають злипатися повіки, і він їх щоразу тре кулаками, трясе головою. Котько повозивсь, повозивсь, а потім знову забився вяму — виставив наверх тільки носа. Великого, чорного, саме для діда Остапа. Урешті Тирлик не витримує: або дід Остап його обдурив, або не подіяли чари. Він зводиться, кида останній погляд на Котькаі простує на вулицю…
Бузина росте аж у кінці хутора, за крайнім подвір’ям. Цілісінький бузиновий ліс: забратись у нього, то не одразу додому йстежку знайдеш, чи то од того, що вона така густа й висока, чиод того, що тут уже низина, тільки в будь-яку спеку земля тут прохолодна й пухка. Тирлик не одразу пірна в густі оті хащі: бабуня не раз страхала, щоб не лазив, бо мало якої нечистої силитам може бути!
— І вовки?
— Та, може, й вовки.
— І гадюки?
— Та й гадюки ж…
Тирлик, наставивши перед собою одкритого ножика, довго прислухається: чи не гаркне що, не шелесне? Але попереду стоїть сонна тиша, вовки, якщо і є, то десь дрімають собі, зморені спекою, а гадюки позабивалися в нори. І Тирлик уже сміливіше лізе в повні зеленого мороку хащі. Урешті він знаходить те, що йому потрібно, — прямий, як стріла, стовбурець, не дуже товстий, але й не тонкий — саме на пукавку. Прискіпливо його оглядає і починає зрізати. Порався Тирлик не так щоб і довго, а все ж довелося поморочитись. Ножик хоч і новий, та не дуже щось гострий, а туті незручно: обступа з усіх боків бузина, тисне, муляє — не дає різати. Тирлик уже і лягав, і навколішки ставав, поки-таки зрізав.Ну, а витягти стовбурець з хащів та обрізати його зверху —то вже півбіди.
Повернувся додому якраз на обід. Прибіг би, може, й раніше, аби не баба Уляна: перестріла Тирлика коло свого двору, взялась угощати щойно спеченими пиріжками з квасолею. Лихо не таке вже й велике, пиріжки ж он які смачні, аби не бабуня, що дуже сердиться, коли Тирлик приходить на обід уже наїдений. Лає його, щоб не привчався старцювати. Хоч Тирлик старцювати й не думає,йому й без цього проходу не дають: так і тягнуть до столу. Або на ходу — тиць щось до рук: "їж, Тирлику, їж!" їм то що, пригостили та й пішли, а Тирлик тоді за всіх відбувайся! Однак цього разу обійшлося без сварки: бабуня чомусь була сумна-пресумна, ще й очі заплакані, їв Тирлик — не їв, вона й не придивлялася. І дідуньо якийсь аж сам не свій. Ходить по хаті туди та сюди, щось наче шукає, а його нема, хоч убий! І все набабуню:
— Ну, годі, напустила туману!..
— Та жалко ж…
— Ну, їм видніше!
Шукав щось, шукав дідуньо, та, так і не знайшовши, вийшовіз хати. Виглянув у вікно Тирлик, а дідуньо вже біля верстата; цюкає сердито сокирою, аж тріски летять. Тирлик тоді за бузинину та притьмом надвір.