Тирлик

Баба Олька обіцяла, як Тирлик трохи підросте, по­дарувати одну на вибір. То як таку бабу та не любити? Навчилася ще баба Олька на тому фронті пити горілку. Як на­пивалася, то навішувала на груди медалі, ходила вулицею і грізно кричала:

— За що ми тоді воювали?!

У такі хвилини люди боялися і на вулицю потикатись: ще вче­питься та поб’є. Один лише Тирлик викотився якось їй назустріч.

— Ти хто?

Баба Олька, висока, костиста, нависла над ним п’яною тінню.Приглядалася так, наче досі й не бачила.

— Тирлик, — відповів незалежно. Не знав досі, що таке страх: усі баби і діди мало не молились на нього.

— Теж мені — Тирлик!.. Гостинця хочеш?

— Не хо’!..

— А чого?

— Бо ви, бабо, п’яні!

Баба Олька аж похитнулася:

— То ти отак на дорослих?.. Хто це тебе так навчив?

— Ніхто, — набурмосився Тирлик.

— Ану ходи, я тобі щось дам! Узяла за руку та й повела.

Тирлик ішов, не опирався: цікаво,що йому дасть баба Олька. А вона, ведучи його за собою, скар­жилась, наче дорослому:

— Ти думаєш, я горілку ту п’ю?.. Біда моя п’є!..

Завела Тирлика в хату, порожню, незатишну, посадила застіл. Сама сіла напроти, обперлась підборіддям на руки, дивиться на Тирлика і плаче. Тирлик совався, совавсь, а потім з ослона і зліз; так йому стало марудно!

— То я, бабо, піду. Про гостинець обіцяний уже й не нагадує. Та й баба Олька забула про нього: плаче та й плаче.

— Ви, бабо, не плачте… Подумав, подумав, що б іще сказати втішливе та, так і не на­думавшись, рушив тихенько з хати. А в дворі його перестріла бабуня. Підбігла, засапана, ухопила сердито за руку:

—Ти чого сюди прийшов?.. Щоб я тебе більше тут і не бачила!..Щоб і ноги твоєї тут не було!..

Однак Тирлик вряди-годи таки провідує бабу Ольку. Так,щоб бабуня не бачила. Баба Олька завжди йому радіє, як не знатий кому. Вгощає цукерками, дозволя скільки завгодно бавитись ме­далями. І ніколи не гнівається на Тирлика. Навіть коли бува п’яна.

Спершу, ніж гулькнути до баби Ольки у двір, Тирлик сторож­ко оглядається: чи не видно бабуні. Та на вулиці ані душі, усі абов себе на городах, або на роботі в колгоспі, тож за Тирликом ніхтой не зирить. І він уже сміливо заходить у двір. Побачивши Тирлика, баба Олька ставить на землю відро, витира об поділ руку, наче збирається ручкатись.

— Що це тебе так довго не було?.. Чи не хворів часом?

— Ні… Я, бабо, до вашого Котька, — переходить Тирлик одразудо справи. — Він удома?

— А де ж йому бути?

— А він мед їстиме?

— Їстиме… Той чорт усе їстиме!.. Учора курча живе схламав —і не скривився… А ти що, меду приніс?

— Приніс, — показує Тирлик у папір загорнений мед.

— Оце добре: собаку вгощаєш, а мені, бач, жалієш!

— Я не жалію, — відповіда Тирлик. І, дивлячись на бабин дрібненький ніс, додає: — Вам, бабо, не можна.

— А то чому? Цього вже Тирлик не може сказати. Хто його зна, як поста­виться баба до його наміру. Ану ж не захоче, щоб Котько міняв­ся із дідом Остапом носами!

— Ну, як знаєш, — каже врешті баба Олька. — Іди вже, уго­щай, раз націлився…

— Я вам, бабо, іншим разом принесу, — обіця зраділий Тир­лик і притьмом біжить до Котька.

Котько його зустріча коло будки: заліз од спеки в ним же вириту яму, тільки голова зверху стирчить.

— Хочеш меду? — пита його Тирлик. Котько, звісно, хоче. Де б це знайшовся такий дурень, що від­мовився б од меду!

— На! Котько хламкнув — тільки слід липкий лишився на долоні вТирлика. Витерши долоню об землю, Тирлик сідає в тінь і неспуска погляду з Котька: боїться пропустити ту мить, коли в со­баки появиться ніс діда Остапа.

Стікає година. Од жари, од непорушного сидіння в Тирлика починають злипатися повіки, і він їх щоразу тре кулаками, трясе головою. Котько повозивсь, повозивсь, а потім знову забився вяму — виставив наверх тільки носа. Великого, чорного, саме для діда Остапа. Урешті Тирлик не витримує: або дід Остап його обдурив, або не подіяли чари. Він зводиться, кида останній погляд на Котькаі простує на вулицю…

Бузина росте аж у кінці хутора, за крайнім подвір’ям. Цілі­сінький бузиновий ліс: забратись у нього, то не одразу додому йстежку знайдеш, чи то од того, що вона така густа й висока, чиод того, що тут уже низина, тільки в будь-яку спеку земля тут прохолодна й пухка. Тирлик не одразу пірна в густі оті хащі: ба­буня не раз страхала, щоб не лазив, бо мало якої нечистої силитам може бути!

— І вовки?

— Та, може, й вовки.

— І гадюки?

— Та й гадюки ж…

Тирлик, наставивши перед собою одкритого ножика, довго прислухається: чи не гаркне що, не шелесне? Але попереду сто­їть сонна тиша, вовки, якщо і є, то десь дрімають собі, зморені спекою, а гадюки позабивалися в нори. І Тирлик уже сміливіше лізе в повні зеленого мороку хащі. Урешті він знаходить те, що йому потрібно, — прямий, як стріла, стовбурець, не дуже товстий, але й не тонкий — саме на пукавку. Прискіпливо його оглядає і починає зрізати. Порався Тирлик не так щоб і довго, а все ж довелося помо­рочитись. Ножик хоч і новий, та не дуже щось гострий, а туті незручно: обступа з усіх боків бузина, тисне, муляє — не дає різати. Тирлик уже і лягав, і навколішки ставав, поки-таки зрізав.Ну, а витягти стовбурець з хащів та обрізати його зверху —то вже півбіди.

Повернувся додому якраз на обід. Прибіг би, може, й раніше, аби не баба Уляна: перестріла Тирлика коло свого двору, взялась угощати щойно спеченими пиріжками з квасолею. Лихо не таке вже й велике, пиріжки ж он які смачні, аби не бабуня, що дуже сердиться, коли Тирлик приходить на обід уже наїдений. Лає його, щоб не привчався старцювати. Хоч Тирлик старцювати й не думає,йому й без цього проходу не дають: так і тягнуть до столу. Або на ходу — тиць щось до рук: "їж, Тирлику, їж!" їм то що, пригостили та й пішли, а Тирлик тоді за всіх відбу­вайся! Однак цього разу обійшлося без сварки: бабуня чомусь була сумна-пресумна, ще й очі заплакані, їв Тирлик — не їв, вона й не придивлялася. І дідуньо якийсь аж сам не свій. Ходить по хаті туди та сюди, щось наче шукає, а його нема, хоч убий! І все набабуню:

— Ну, годі, напустила туману!..

— Та жалко ж…

— Ну, їм видніше!

Шукав щось, шукав дідуньо, та, так і не знайшовши, вийшовіз хати. Виглянув у вікно Тирлик, а дідуньо вже біля верстата; цюкає сердито сокирою, аж тріски летять. Тирлик тоді за бузинину та притьмом надвір.