Тіні в раю

Сторінка 35 з 117

Еріх Марія Ремарк

— Думаю, річ саме в мені — я занадто чуйний.

Вона розсміялася.

— Навіть ви сам у це не вірите. Жодна чуйна людина не визнає себе такою. Ви ж теж у це не вірите?

— Чому ж, трохи вірю.

Карл удруге заспівав пісню з "Графа Люксембург".

— Я вас попереджала, — сказала Наташа.

Кілька людей зайшли і кивнули до неї. З нею віталися й інші, трохи раніше. Вона знала тут багатьох — це я вже зауважив. Потім до столу підійшли двоє чоловіків і заговорили до неї. Я стояв поруч, і в мене раптом виникло таке ж відчуття, коли маленький літак потрапляє в повітряну яму. Земля утікала з-під моїх ніг, усе пливло перед очима і руйнувалося просто перед носом, усе хиталося — зелено-блакитні стіни, численні голови, триклята музика — так, наче я цілком і блискавично втратив рівновагу. Справа була не в горілці і не в гуляші — гуляш був дуже смачний, а горілки я випив надто мало. "Можливо, це спогади про Відень, — подумав я сердито, — про Відень і мого загиблого батька, який не встиг вчасно втекти". Я втупився на рояль і на Карла Інвальда, я бачив, як по клавішах бігають його руки, але не чув нічого. Тоді стіни знову втихомирилися. Глибоко вдихнув, і мені здалося, що я вернувся з далекої мандрівки.

— Тут стає надто велелюдно, — сказала Наташа Петровна. — Зараз саме закінчуються вистави. Ходімо вже?

"Закінчуються вистави, — думав я, — а нічні клуби опівночі наповнюються мільйонерами і жиголо, йде війна, а я загубився десь поміж усім цим". То була сміховинна і несправедлива думка, бо багато чоловіків за столиками були в уніформі й серед них точно не всі були героями "тилу", а багато тих, хто повернувся з фронту у відпустку, — але тієї миті мені було не до справедливості. Мене душила безсила лють.

Сміючись і вітаючись зі знайомими, ми протиснулися крізь вузький прохід до туалетів і гардеробів, а потім вийшли на теплу й мокру вулицю. Перед входом рівною шерегою стояли таксі. Швейцар відчинив перед нами дверцята однієї з машин.

— Нам не треба таксі, — сказала Наташа Петровна. — Я живу близько.

На вулиці потемнішало. Ми підійшли до її будинку. Вона потягнулася, мов кішка.

— Люблю такі нічні розмови про все і ні про що, — сказала Наташа. — Звісно ж, усе, що я вам казала, — суцільна брехня.

На неї впало світло від вуличного ліхтаря.

— Атож, — відповів я, досі безпорадний і лютий через співчуття до самого себе.

Обняв її і поцілував — я очікував, що вона гнівливо відштовхне мене, ніби якогось вульгарного плебея. Але ні, вона тільки глянула на мене дивним, тихим поглядом, ще хвильку постояла, а потім мовчки пішла до будинку.

12

Я повернувся від адвоката. Бетті Штайн позичила мені сто доларів, щоб я заплатив перший внесок. Я дивився на годинник із зозулею і намагався поторгуватися, але адвокат був твердий, мов криця, і не надавався до жодних сентиментів. Я навіть оповів йому кілька подій з останніх років мого життя. Я знав, що він і так уже багато знає, — це було необхідно, щоб домогтися продовження мого дозволу на перебування, — але подумав, що кілька нюансів не завадять, щоб налаштувати його на м'якшу тональність. П'ятсот доларів — то для мене величезна сума.

— Спробуйте його розчулити, — порадила Бетті Штайн. — Поплачтеся, можливо, це допоможе. До того ж це — чистісінька правда.

Але це геть не допомогло. Адвокат пояснив, що вже й так зробив мені подарунок, оскільки його гонорари зазвичай набагато вищі. Не допомогли й натяки на відсутність засобів до існування бідних емігрантів. Адвокат мене просто висміяв.

— Таких, як ви, до Америки щороку приїздить понад сто п'ятдесят тисяч. Ви тут аж ніяк не зворушливий виняток. І що ви взагалі хочете? Ви здоровий, сильний і молодий. Так починали всі наші мільйонери. А як я знаю, ви оминули стадію посудомийника. У вас геть непогана ситуація. Знаєте, коли справді погано? Коли ти бідний, старий і хворий та ще й єврей, який залишився у Німеччині! Оце — погано! А тепер ґудбай! У мене є важливіші справи. Не забудьте вчасно зробити наступний внесок!

Я був вдячний уже хоча б тому, що він не вимагав від мене додаткового гонорару за те, що вислухав мене. Я валандався вулицями міста, огорнутого веселим ранковим туманом. З-за блискучих хмар сміялося сонце. Вилискували свіжовимиті машини, а з Центрального парку долинав дитячий гомін. У Сильверса я бачив фотографії картин Пікассо, що їх прислали з Парижа, — зі схожим пейзажем. Злість на адвоката вивітрилася. Зрештою, це була злість через ту жалюгідну роль, яку мені довелося зіграти. Він бачив мене наскрізь і мав рацію. Я не міг злитися і на Бетті, яка мені це порадила. Врешті-решт, вирішувати мав я сам — дослухатися до цієї поради чи ні.

Я йшов повз басейн із морськими левами, які теж вилискували в теплому сонячному промінні, мов поліровані живі бронзові скульптури. Тигри, леви та горили сиділи в клітках просто неба. Вони прогулювалися нервово, з прозорими бериловими очима, які бачили все і нічого. Горили бавилися, кидаючи одне в одного бананові шкірки. Я не відчув до них жодного сентиментального співчуття. Вони мали вигляд не голодних шукачів поживи, покусаних комахами і виснажених хворобами, а спокійних, ситих пенсіонерів підчас ранкової прогулянки. Звірів позбавили головних рушійних сил природи — страху і голоду, щоправда за це вони заплатили одноманітним існуванням. Але хто знає, кому і що більше подобається. Звірі, як і люди, теж мають власні усталені звички, а від звички до монотонності — один крок. Революції всюди велика рідкість. Я думав про Наташу Петровну і мою теорію про життя у тихому закутку. Вона й близько не була революціонеркою, а я подумав про щастя у тихому куточку лише задля контрасту. Але насправді ми обоє нікуди не належали. Нас кидало з місця на місце, і ми лише іноді зупинялися, щоб перепочити. Але хіба звірі не поводяться так само — тільки без галасу?

Я сів на терасу і замовив кави. В мене було п'ятсот доларів боргу і сорок доларів статку. Але я був вільний, здоровий і, як мені пояснив адвокат, перебував на першому щаблі перетворення на мільйонера. Я випив іще одну каву, і мені здалося, ніби цього літнього ранку я сиджу в Люксембурзькому саду в Парижі. Тоді я прикидався звичайним пішоходом, щоб поліція не звернула на мене уваги. А сьогодні я попросив одного полісмена прикурити мені цигарку і він не відмовився. Люксембурзький сад нагадував мені арію графа Люксембурга в "Ель Марокко". Але я слухав її там уночі, а зараз був ясний день і сильний вітер. Удень все завжди інакше.