— Браво, — сказала усміхнено і взяла мене за руку.
Я вказав ліворуч.
— А ось і взуттєвий магазин. Ще світиться. Зайдемо?
— Неодмінно.
Ми перейшли вулицю.
— Яке ж велике це місто! У вічному русі. Вам подобається Нью-Йорк?
— Дуже.
— Чому?
— Бо мені дозволили тут залишитися. Просто, правда?
Вона замислено подивилася на мене.
— І вам цього досить?
— Для маленького щастя — так. Щастя примітивної людини — дах над головою та їжа.
— І цього достатньо? — повторила вона.
— Спершу достатньо. Пригоди дуже обридають, переростаючи в звичку.
Наташа засміялася.
— Щастя в тихому куточку? Але ж ви й умієте замилювати очі! Я не вірю жодному вашому слову.
— Я собі теж не вірю. Але деколи такі афоризми мене заспокоюють.
Вона знову засміялася.
— Щоб не впасти у розпач? О, таке я добре знаю!
— Куди тепер підемо? — запитав я.
— Найбільша проблема великого міста. З часом усі ресторанчики обридають.
— А як щодо "Ель Марокко"?
Вона ніжно стиснула мою руку.
— Ви сьогодні стільки думаєте про ресторани для мільйонерів, наче багатий власник взуттєвої фабрики.
— Я ж мушу показати всім новий костюм.
— А мене?
— Я краще не відповідатиму на це питання.
Ми зайшли в малий зал "Ель Марокко", а не у великий із зоряною стелею та зі смугастими, мов у зебри, диванами. Карл Інвальд співав там віденських пісень.
— Що вип'єте? — запитав я.
— "Московського мула".
— А що це?
— "Московський мул" — це коктейль. Горілка, імбирне пиво та лаймовий сік. Дуже освіжає.
— Тоді я теж скуштую.
Наташа поклала ноги на диван. Скинула на підлогу черевички.
— Я не надто люблю спорт, — мовила вона. — Не те що американці. Я не вмію ні їздити верхи, ні плавати, ні грати в теніс. Я люблю сидіти в зручних фотельчиках і розмовляти.
— А ще ви яка?
— Сентиментальна, романтична і нестерпна. А ще я просто обожнюю дешеву романтику. Що дешевша, то краща. То як, смакує "московський мул"?
— Він нёперевершений.
— А віденські пісні?
— Теж неперевершені.
— Добре. — Вона задоволено відкинулася на спинку дивана. — Інколи абсолютно необхідно, щоб тебе затопила велетенська хвиля сентиментальності, в якій будь-яка обережність чи хороший смак велично йдуть на дно. Тоді можна обтруситися і посміятися над собою. Спробуймо?
— Я вже пробую.
Вона чимось нагадувала мені кішку, пустотливу, але водночас сумну. Така й була: маленьке обличчя, кучма волосся, сірі очі.
— Ні, почнімо так, — сказала вона. — Я нещасливо закохана, жахливо розчарована, самотня, мене нема кому втішити, я не хочу ні про що більше знати і справді не знаю, навіщо я живу. Цього достатньо?
Вона відпила великий ковток і очікувально глянула на мене.
— Ні, — відповів я. — Це все — тільки непотрібні деталі.
— Навіть те, що я не знаю, навіщо живу?
— А хто це знає? А як хтось і знає, то це перетворює життя на ще одне додаткове завдання. Ви цього хочете?
Наташа уважно глянула на мене:
— Ви справді так думаєте?
— Ні, звісно. Ми ж говоримо дурниці. Хіба ні?
— Не зовсім. Тільки наполовину.
До столу підійшов піаніст і привітався з Наташею.
— Карле, — попросила вона, — зіграйте, будь ласка, арію з "Граф Люксембург".
— Залюбки.
Карл почав грати. Співав він чудово, до того ж був неперевершений піаніст.
"Мій друже, зірок не шукають, що в далекій туманній імлі…"
Наташа зачаровано його слухала. Мелодія була справді прекрасна. Хоч і банальна. А слова, як завжди, дурнуваті.
— Вам подобається? — запитала вона.
— Міщанська пісенька.
Вона міркувала хіба що якусь секунду:
— Тоді ви мали б її просто любити. Як щастя в тихому куточку, яке ви так цінуєте.
"Кмітлива бестія", — подумав я.
— І треба вам весь час усе критикувати? — сказала вона раптом ніжно. — Ніяк не можете розслабитися? Ви аж так боїтеся?
Оце так запитаннячко в нічному нью-йоркському клубі! Я розсердився сам на себе, бо вона казала правду. Хоч як це було гидко, але я, як справжній бовдур, відповідав суто по-німецькому. Залишалося ще прочитати їй лекцію про розважальні заклади — від сивої давнини аж до наших днів, особливо детально змалювавши танцмайданчики і нічні клуби часів Першої світової.
— Пісня нагадує мені про давні довоєнні часи, — сказав я тоді. — Вона дуже стара, думаю, її знав іще мій батько. Здається, він її навіть інколи наспівував. Це був худорлявий чоловік, який любив старі речі і старі сади. Я часто чув цю пісню. Звичайна сентиментальна мелодія з оперети, але якщо ти слухаєш її у вкритих сутінками садах віденських передмість і сіл, де при сяйві свічок під високими каштанами та горіховими деревами розливають молоде вино, то вона не здається сентиментальною. Тоді вона меланхолійно-тужлива: свічки, супровід скрипки, гітари і гармоніки, лагідний подих ночі. Вона вже не звучить по-міщанському, я сказав це просто так. Я вже давно її не чув. Тоді співали ще й іншу пісню: "Щойно все закінчиться — і музика, й вино". То була остання пісня, яку я тоді чув.
— Карл точно її знає.
— Я не хотів би чути її ще раз. То була остання пісня перед окупацією Австрії. Потім пішли самі лише марші.
Наташа хвильку помовчала.
— Карл співатиме пісню з "Графа Люксембург" іще кілька разів. Якщо хочете, то скажу йому, щоб більше не співав.
— Він же щойно її виконував.
— Коли я тут, він співає її часто.
— Але одного разу ми вже тут були. І я її не чув.
— Тоді він мав вихідний. Грав хтось інший.
— Я теж із задоволенням слухаю цю пісню, так само як і ви.
— Справді? І у вас не виникає жодних сумних спогадів?
— Усе залежить від сприйняття. Врешті-решт, якщо подумати, всі спогади сумні, бо вони пов'язані з минулим.
Вона знову мене роздивлялася.
— Думаю, пора випити ще одного "Московського мула".
— Обов'язково.
Я теж глянув на неї. Наташі не була притаманна трагічна краса, як у Кармен, натомість вираз її очей на тоненькому обличчі весь час змінювався, перескакуючи від гострого розуму чи лукавого блискавичного агресивного гумору до раптової неймовірної ніжності.
— Чому ви так на мене дивитеся? — запитала вона водночас бадьоро і недовірливо. — В мене що, ніс блищить?
— Ні. Я тільки думаю, чому ви така привітна до кельнерів і піаністів і така агресивна до своїх друзів?
— Бо кельнери не можуть захищатися. — Вона глянула на мене. — Я справді така агресивна? Чи це просто ви — надмірно вразливий?