Повернувшись до Європи, я побачив геть незнаний світ. Брюссельський музей зберігся, але ніхто не міг мені сказати, що сталося за цей час. Ще пам'ятали ім'я чоловіка, який мене врятував, але що з ним, — не знав ніхто. Мої пошуки тривали кілька років. Зокрема, в Німеччині. Я шукав убивць свого батька. З болем у серці згадував Канові слова: він мав рацію. Найбільшим розчаруванням було повернення: це було повернення на чужину, у байдужість, приховану ненависть і боягузтво. Ніхто вже не пам'ятав, що колись належав до партії варварів. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність за скоєне. Тепер я був не єдиний, хто жив під чужим іменем. Багато сотень людей встигли вчасно поміняти паспорти і тепер утворювали своєрідну еміграцію вбивць. Окупаційна влада була прихильна, але досить таки безпорадна. Інформацію вони діставали від німецьких працівників, а ті, очевидно, боялися майбутньої помсти або жили за кодексом честі, тому старалися не заплямувати власного гнізда. Я так і не зміг поновити в пам'яті обличчя; бачене в крематорії; ніхто не бажав пригадував ні імен, ні вчинків людей, які там заправляли; багато хто вже навіть забув, що крематорії колись існували. Я наражався на мовчанку, стіну страху та заперечення. Дехто намагався пояснити мені: народ занадто втомлений. Серед німців теж багато жертв війни та загиблих. Кожен і сам достатньо пережив і не міг перейматися ще й іншими. Німці — не нація революціонерів. Це був народ слухняних виконавців наказів. Наказ заміняв їм совість. То була їхня найулюбленіша відмовка. Хто виконував наказ, той не ніс жодної відповідальності.
Чого я тільки не робив за ці роки. Але всі ті події — не тема цих мемуарів. Аж дивно, що з часом я дедалі частіше згадував про Наташу. У моїх спогадах не було жалю чи каяття, але тепер я усвідомив, що вона для мене означала. Тоді я цього не розумів, але зараз, коли все зайве відлущилося від мене чи перетворилося на розчарування, протверезіння та помилки, я відчував це щодня чіткіше. Мені здавалося, наче з неочищеної золотоносної руди виплавляють чистий метал. Це не мало нічого спільного з моїм розчаруванням, але зараз, із відстані, я міг бачити усе чіткіше, ніж колись. Що більше минало часу, то приголомшливіше було для мене відкриття, що, хоч я цього й не усвідомлював, але Наташа була найважливішою подією у моєму житті. Я думав про це без сентиментальності чи жалю, що збагнув це занадто пізно. Навпаки, мені навіть здавалося, що якби я зрозумів це ще тоді, Наташа б мене, напевно, покинула. Очевидно, вона так довго була зі мною через мою незалежність, через те, що я не сприймав її всерйоз. Деколи я думав, що міг би залишитися в Америці, якби знав, що на мене чекає в Європі. Але ці думки були схожі на вітер, вони не переростали ні в сльози, ні в розпач; я знав, що одне неможливе без іншого, а тому й не дозволяв собі ні того ні того. Шляху назад не існує, бо ніщо не стоїть на місці, ні ти сам, ні інші. Тому все, що мені залишилося, — поодинокі, сповнені печалі вечори, — печалі, яка огортає кожну людину, коли все минає, а вона — єдина істота на землі, яка про це знає, так само, як знає і те, що це — розрада. Хоча й не розуміє чому.