Сильверсова злість відразу випарувалася, коли я вручив йому чек.
— Треба було видерти на тисячу доларів більше, — зауважив він.
— Я і так заправив на п'ятсот доларів більше, ніж ви казали. Якщо хочете, я поверну чек і принесу назад ваші картини.
— Я так не роблю. Що продано, те продано! Навіть якщо зі збитком.
Сильверс потягнувся на світло-блакитному шкіряному кріслі, внизу, під вікном його номера теж був басейн.
— У мене є пропозиції і на картини Пікассо, — відповів я. — Але, думаю, буде краще, якщо ви продасте їх самі. Не хочу, щоб ви збанкрутували, бо я неправильно розумію ціни, які ви встановлюєте.
Він раптом усміхнувся:
— У вас, дорогий Россе, нема почуття гумору. Продавайте картини і далі. Хіба ви не розумієте, що в мене просто бере професійна заздрість? Ви тут уже щось продали, а я ще ні.
Я окинув його поглядом із ніг до голови. Він був убраний навіть ще більше по-каліфорнійському, ніж Танненбаум, і це щось та й означало. Сильверсовий спортивний піджак, звісно ж, був англійського покрою, а Танненбаум носив готовий американський одяг. Зате Сильверсові мешти були аж занадто жовті, а хустина навколо шиї — занадто пишна і занадто червона, кольору кіновару. Я знав, до чого він хилить — він не хотів платити мені комісійних за продаж картин. Утім на них я і не сподівався. Тому я й не здивувався, коли він сказав мені якнайшвидше принести рахунок за вечірку з коктейлями.
Після обіду по мене прийшов Танненбаум.
— Ви пообіцяли Гольту завітати сьогодні до нього в студію, — пояснив він.
— Невже? — відповів я. — Що я там іще наговорив?
— У вас був прекрасний настрій. Крім того, ви продали Гольту дві картини. А сьогодні мали пояснити йому, в які рамки їх краще вставити.
— Вони ж були в рамах!
— Ви сказали йому, що це звичайні стандартні рамки. А він повинен купити старовинні рами вісімнадцятого століття, і тоді вартість картин зросте втричі. Ходімо зі мною. Принаймні хоч раз подивитеся на справжню студію.
— Добре.
У моїй голові і далі панував суцільний хаос. Без зайвих роздумів я пішов із ним. Виявилося, у Танненбаума старий "шевроле". "
— Де ви навчились їздити? — запитав я.
— У Каліфорнії. Тут без машини не обійтися. Відстані занадто великі. А вживану можна купити за кілька доларів.
— Ви маєте на думці, за кількасот доларів?
Танненбаум кивнув. Ми проїхали крізь іспанські ворота, перед якими стояли полісмени.
— Тут що, тюрма? — запитав я, коли машину зупинили.
— Дурниці. Це поліція кіностудії. Вона стоїть тут, щоб студію не штурмували сотні роззяв та шукачів свого місця під голлівудським сонцем.
Ми проїхали повз село золотошукачів. Тоді по вулиці з кнайпами у стилі "Дикого Заходу", за ними постав танцзал. Було дивно бачити усю цю бутафорію просто неба. Багато декорацій складалося тільки з фасадів, а позаду нічого не було, тому здавалося, що тут недавно пройшла війна, що розбомбила і розстріляла їх із методичною точністю та нечуваною акуратністю.
— Натуральні декорації, — пояснив Танненбаум. — Тут знімають сотні ковбойських фільмів і вестернів, завжди з однаковими сюжетами. Деколи навіть акторів не міняють. Але глядачі нічого не зауважують.
Ми зупинилися біля велетенського павільйону. На усіх стінах було написано чорними літерами "Студія № 5". Над дверима горіла червона лампочка.
— Доведеться трохи зачекати, — сказав Танненбаум. — Саме знімають. Вам тут подобається?
— Так, — відповів я. — Трохи нагадує цирк і циганський табір. Перед "Студією № 4" я побачив кілька ковбоїв та людей у пуританському одязі: жінки в довгих сукнях, а на головах бородатих чоловіків, вбраних у сюртуки, красувалися широкополі капелюхи. Майже всі були загримовані, а тому в сонячних променях мали досить дивний вигляд. Там були також і коні, а ще шериф, який пив кока-колу.
Червона лампочка над "Студією № 5" погасла, і ми зайшли всередину: Після яскравого світла спершу я не міг нічого розрізнити. А потім закам'янів. Просто на мене йшли двадцятеро есесівців. Я відразу розвернувся і кинувся тікати, але наштовхнувся на Танненбаума, який ішов позаду.
— Фільм, — пояснив він. — Наче в реальному житті. Правда?
— Що?
— Кажу, добре зроблено.
— Так, — відповів я через силу і якусь мить міркував, чи не зацідити йому в морду. Над головами есесівців, на задньому плані, я побачив сторожову вишку, а перед нею паркан із колючого дроту. Я зауважив, що дихаю важко і з присвистом.
— Що сталося? — запитав Танненбаум. — Ви злякалися? Але ж ви знали, що я граю в антифашистському фільмі.
Я кивнув, намагаючись заспокоїтися.
— Я забув, — витиснув я. — Після вчорашнього вечора. У мене ще голова гуде. Тому так і сталося.
— Звісно, звісно! Я мав вам нагадати.
— Нащо? — сказав я все ще надломленим голосом. — Ми ж у Каліфорнії. Я розгубився тільки на мить.
— Авжеж. Мені б теж стало погано. Зрештою, першого разу зі мною так і було. Але тепер я вже звик.
— Що?
— Кажу, люди звикають до такого, — сказав Танненбаум.
— Справді? — запитав я.
— Отак!
Я знову обернувся і глянув на ненависні есесівські уніформи. Відчув напад нудоти. Мене охопила безглузда лють, яка не знаходила виходу. Тут не було нічого, на що я міг би її виплеснути. Тепер зауважив, що ці есесівці розмовляють англійською. Але я і далі був у шоковому стані. Лють стихла, страх випарувався, але в мене залишилося відчуття, наче я пережив сильний напад. Усі м'язи боліли.
— А ось і Гольт! — вигукнув Танненбаум.
— Так, — сказав я^ не зводячи очей із колючого дроту навколо концтабору.
— Привіт, Роберте. — Гольт був у тірольському капелюсі і в гольфах. Я б не здивувався, якби на його грудях красувалась свастика. Чи жовта зірка Давида.
— Я й не знав, що ви вже почали знімати, — сказав Танненбаум.
— Тільки дві години тому, по обіді. На сьогодні ми вже закінчили. Як щодо чарки віскі?
Я заперечно підняв руку:
— Ще ні. Після вчорашнього.
— Саме тому я й запропонував. Клин клином вибивають, так найкраще.
— Справді? — запитав я розсіяно.
— Старий рецепт! — Гольт плеснув мене по плечу.
— Можливо, — відповів я. — Навіть добре!
— От і правильно.
Ми вийшли на вулицю, проминувши кількох есесівців, які мирно собі теревенили. "Перебрані актори", — думав я, але досі не міг опам'ятатися. Нарешті я опанував себе.