Я прислухався до вітру — на такій висоті він зажди завивав між будинками. Боявся заснути, відганяв від себе минуле і роздивлявся Наташине обличчя — між її брів залягла тонка складочка. Я дивився на неї і мені на мить здалося, що я зовсім близько від якогось відкриття — ось-ось увійду в незнане, м'яко освітлене приміщення, що досі й не уявляв, що воно існує. Відчув, як мене охопило тихе щастя, переді мною відкривалися невідомі простори. Затамувавши подих, я обережно до них наблизився, але, коли зробив останній крок, все раптом зникло і я заснув.
24
У "Садах Аллаха" був басейн для плавання і багато маленьких будиночків, які винаймали гості міста. Там жили по одному, вдвох або по кількоро людей. Мене поселили в будиночку, де вже мешкав один актор. У нас були окремі кімнати, але спільна ванна. Увесь готель нагадував зручний циганський табір. Хоч мене і здивувала така обстановка, але мені тут відразу сподобалося. У перший же вечір актор запросив мене до себе. Частував віскі та каліфорнійським вином і до нього помалу сходилися знайомі. Всі поводилися невимушено і просто, якщо хтось хотів освіжитися, то стрибав у басейн, підсвічений зелено-синіми лампочками. Я вдавав із себе колишнього асистента з Лувру. Не знав, аж які довгі тут язики, тому вирішив і в приватному житті Дотримуватися цієї версії — врешті-решт саме тому Сильверс мене і найняв.
У перші дні я взагалі нічого не робив. З Нью-Йорка ще не прибули Сильверсові картини. Я тинявся по "Садах Аллаха" і їздив на узбережжя з Джоном Скоттом, сусідом-актором, який давав мені уроки виживання в Голлівуді. Ще в Нью-Йорку мене не покидало відчуття нереальності ситуації, бо ця велетенська країна вела війну, якої сама не чула і не бачила — від фронтів Америку відділяло півсвіту, — а в Голлівуді цей розмир сприймали винятково як вигадку сценаристів. У розкішних уніформах тут чередами гордо виступали полковники і капітани, які нічого не знали про війну. То були кінополковники, кінокапітани, кінорежисери і кінопродюсери; їм будь-якої миті могли надати військове звання тільки тому, що вони якимсь боком причетні до батальних сцен; насправді ж ці "ратні діячі" знали тільки те, що вітаючись, військовики не скидають кашкетів.
Зараз тут ототожнили словосполуки "Друга світова" і "Дикий Захід". У мене складалося враження, що статисти фільмів про війну не скидали уніформ навіть увечері. Реальність та ілюзія переплелися так щільно, що утворили нову субстанцію, — так мідь, сплавляючись із цинком, стає латунню, а бідні сприймають її за золото.
Байдуже, що в Голлівуді багато видатних музикантів, поетів і філософів, — адже тут так само багато сектантів, утопістів та шахраїв. Він приймав усіх, і хто вчасно не рятувався втечею, той втрачав свою ідентичність, — свідомо чи мимоволі. Тут очеревлювалася і набувала сенсу банальна фраза: людина продає душу дияволові. Але на латунь Голлівуд завжди перетворював тільки мідь і цинк, тому не було за чим голосити.
Ми сиділи на піщаному пляжі в Санта-Моніці. Тихий океан котив біля наших ніг свої сіро-зелені хвилі. Неподалік верещали діти. А позаду, в дерев'яній будці, варили омарів. Актори-початківці самозакохано проходили повз нас, надіючись, що їх побачить якийсь шукач талантів чи помічник режисера. У ресторанах усі офіціантки теж чекали на свій великий шанс, а тим часом накладали на обличчя тонни макіяжу та вдягали вузькі штани чи короткі сукенки. Над усім нависало очікування — наче в ігровій залі, кожен мріяв зірвати джек-пот — отримати роль у фільмі.
— Танненбаум? — обережно запитав я, дивлячись на створіння у великому картатому піджаку, яке стояло проти сонця і застило мені горизонт.
— Власною персоною, — гордо відповів виконавець нацистських ролей. — Ви живете у "Садах Аллаха"? Так же ж?
— Звідки ви знаєте?
— Це батьківщина усіх акторів-емігрантів.
— Чорт забирай! А я мріяв нарешті від них усіх утекти. Ви теж там живете?
— Поселився сьогодні по обіді.
— Сьогодні по обіді! Отже, дві години тому. І вже прогулюєтеся берегом Тихого океану — без краватки, з пурпуровою шовковою хустинкою навколо шиї, зі свіжопофарбованим у рудий колір волоссям і в жовтому картатому спортивному піджаку! Оце так!
— Треба все встигнути. Бачу, ви тут зі Скоттом.
— Ви знайомі?
— Атож. Я вже двічі був тут. Першого разу грав роль шарфюрера, вдруге — штурмшарфюрера.
— Ви стрімко розбудовуєте кар'єру. Тепер ви гратимете роль штурмбаннфюрера?
— Группенфюрера.
— Вже почали знімати?
— Ще ні. Починаємо наступного тижня. Зараз триває примірка костюмів.
"Примірка костюмів", — подумки повторив я.
Те, про ідо я не наважувався навіть подумати і намагався прогнати зі своїх снів; тут уже перетворилося на звичайну гру. Я невідривно дивився на Танненбаума, аж мені раптом немов гора впала з пліч. Споглядав ворохобню сріблясто-сірого океану, шумовиння хвиль зі ртуті і свинцю, що тіснилися до самісінького обрію, і цього кумедного чоловіка переді мною, для якого світова катастрофа вилилася у примірку костюмів, грим та лібрето, і мені здалося, наче наді мною розірвався густий шар хмар. "Можливо, — подумав я, — можливо, таке справді станеться, і я перестану сприймати всерйоз усе пережите! Навіть якщо це все й не перетвориться для мене, як для Танненбаума, на маскарад чи роль у фільмі, але вже бодай не висітиме наді мною, як велетенський глетчер, що будь-якої миті може поховати в огромі криги!
— Танненбауме, коли ви звідти виїхали? — запитав я.
— У тридцять четвертому.
Я хотів був його розпитувати далі, але вчасно схаменувся. Мені хотілося знати, чи він там теж когось втратив — родичів, яким не вдалося вибратися чи яких відразу вбили, — напевно, все саме так і було, але про таке не випадало запитувати. Та й почути я хотів це лише для того, щоб зрозуміти, як він зумів усе подолати, і тепер, не рвучи душі, зображає вбивць своїх рідних. Але про таке можна було й не питати. Той факт, що він грав ці ролі, свідчив сам за себе.
— Танненбауме, було приємно з вами зустрітися, — сказав я.
.Він недовірливо покосився на мене.
— Ми з вами не в таких стосунках, щоб обмінюватися компліментами.