— Я не брехав, — повторив я. — Просто невдало висловився. Ми багато понять запозичили з минулого століття, з епохи романтики, але тепер їхній зміст суттєво змінився. До них належить і поняття щастя. Як легко було раніше стати щасливим! До того ж тоді це було не просто щастя, а абсолютне щастя! Я не кажу зараз про письменників і фальшивомонетників, які вміли брехати, дурячи цілі епохи. Мені йдеться про найвеличніших представників роду людського, — навіть їх загіпнотизувала ця яскрава, підробна кулька, вкрита сусальним золотом: щастя, ця панацея, ці ліки від усіх хвороб. Хто кохав, той був щасливий, а хто був щасливий, той мав автоматично відчувати безмежне щастя.
Наташа відвела від мене погляд і витягнулася на ліжку.
— Так, професоре, — пробурмотіла вона. — Звісно ж, це все звучить дуже мудро, але чи не думаєш, що раніше все було значно простіше?
— Мабуть, так.
— Усе залежить від ставлення до життя. Та й що воно таке, ця правда? Почуття не мають із нею нічого спільного.
Я розсміявся.
— Звісно, не мають.
— Через таких, як ти, все в світі переплуталося. Як добре було в давнину, коли неправду називали не брехнею, а фантазією, а кохання оцінювали тільки за його силою, а не за абстрактними моральними нормами. Мені вже цікаво, який ти повернешся з Голлівуда — цього гадючого кубла! Там ти почуєш сотні пустопорожніх фраз, побачиш усі ймовірні кліше і стереотипи, — все це посиплеться на тебе, немов пір'я з тріснутої перини.
— Звідки ти все це знаєш? Ти була в Голлівуді?
— Так, — відповіла Наташа. — На щастя, я виявилася нефотогенічною.
— Ти? Нефотогенічна?
— Так. Сприймай, як хочеш.
— Інакше ти б там залишилася?
Вона мене поцілувала.
— Атож, мій німецький Гамлете. Жінка, яка скаже тобі щось інше, просто збреше. Думаєш, мій фах такий шляхетний, що я не могла б від нього відмовитися? Чого варті самі лише товстозаді багатійки, ,яким треба брехати, що одяг для струнких пасує і їм! А ці сухоребрі бестії! Вони не наважуються закохатися, не можуть знайти жодного коханця, а тому зганяють свою лють на безборонних залежних людях!
— Як би я хотів, щоб ти змогла зі мною поїхати, — вихопилося в мене.
— Не вийде. Починається зимовий сезон. І в нас немає грошей.
— Ти мене зраджуватимеш?
— Ясна річ!
— Це й справді так природно?
— Я ж тебе не зраджую, поки ти тут.
Я глянув на неї. Не розумів, чи вона справді каже те, що думає.
— Якщо людини немає поруч, то здається, вона вже ніколи не повернеться, — пояснила вона. — Не відразу, але дуже швидко.
— Як швидко?
— Хтозна. Не покидай мене, і тобі ніколи не доведеться про це запитувати.
— Так зручно, — зауважив я.
— Так простіше, — відповіла вона. — Коли хтось поруч, тобі ніхто більше не потрібен. Але якщо його нема, приходить самотність, а хто може її витримати? Я.— ні.
— Невже все відбувається так швидко? — запитав я вже трохи занепокоєно. — Просто одного міняють на іншого?
Вона розсміялася.
— Ні, звісно. Все не так. Не одного міняють на іншого, а самотність на несамотність. Можливо, чоловіки й можуть жити самотою, жінки — ні.
— Ти не можеш бути самотньою?
— Ні, Роберте, тоді мені погано. Я — наче плющ. Коли сама, то в'юся по землі і зогниваю.
— Але ж не за два тижні?
— Хтозна, скільки тебе не буде. Я не вірю в чіткі терміни. Особливо вдати повернення.
— Нічогенька перспектива!
Вона різко повернулася і поцілувала мене:
— Невже тобі більше сподобалася би зарюмсана дурепа, яка погрожує піти в монастир?
— Коли я тут — ні, але коли поїду — так.
— Неможливо мати все відразу.
— Це — найсумніший на світі вислів.
— Не найсумніший. А наймудріший.
Я знав: це лише гра, але стріли в ній були гострі. Слова глибоко пронизували шкіру.
— Якби я міг, то залишився б тут, — сказав я. — Як на мене, їхати зараз до Голлівуда — глупство. Але якщо не поїду, то вже через тиждень не матиму що їсти. Сильверс візьме на роботу іншого асистента.
Відразу зненавидів себе за ці слова. Я не мав нічого пояснювати, не мав потрапляти в залежну ситуацію — не мав із чоловіка перетворюватися на слимака. "А вона розумна, — подумав я роздратовано, — сама обрала поле бою". Я вже боровся не на її території, а на власній, і це означало небезпеку. Колись мені розповів про це один тореадор.
— Добре, — засміявся я, — тоді доведеться скоритися долі.
їй це не сподобалося, але вона промовчала. Я вже звик до-її раптових перепадів настрою, тому не здивувався, коли вона несподівано мовила:
— Уже осінь. А восени не можна залишатися на самоті. Осінь і так доволі важко пережити.
— Для тебе вже настала зима. Ти мені недавно пояснювала, що живеш на одну пору року попереду. І зараз ти у вирі зимової моди та хурделиць.
— У тебе на все є відповідь, — сказала вона непривітно. — І ти завжди на все маєш раду.
— Дечому, чи то пак декому, я зарадити не можу, — відповів я. — Тобі!
Її обличчя змінилося.
— Мені б хотілося, щоб ти не брехав.
— Я не брешу. Я справді не знаю, як тобі зарадити. Та й нащо мені це?
— У тебе завжди повно планів на майбутнє. Тебе нічим не здивуєш. Ось для мене все життя — несподіванка. Чому ти не дозволяєш собі розслабитися?
— Бо у моєму житті всі несподіванки завжди погано закінчувалися. Тільки не з тобою. Ти — несподіванка, до якої я ніколи не звикну.
— Ти залишишся сьогодні зі мною?
— Я залишуся з тобою, аж поки мені не доведеться бігти на вокзал.
— Бігти не треба. Візьмеш таксі.
Тієї ночі ми майже не спали. Ми прокидалися і кохалися, потім засинали, міцно обійнявшись, і знову прокидалися, говорили і знову любилися, відчували тепло наших тіл і прагнули збагнути таємницю людської шкіри, яка об'єднує і навіки роз'єднує людей. Знеможені, намагаючись подолати спротив наших тіл, ми підхльоскували одне одного окриками, які вигукують коням, щоб змусити їх напружити всі сили, безглузді слова, які раптово виринали з глибин нашої підсвідомості, ми ненавиділи і кохали, лаялися, мов бендюжники, тільки щоб глибше проникнути одне в одного, щоб очистити мозок від усіх штучно зведених бар'єрів і пізнати таємниці вітру, моря та царства тварин, осипали один одного жаргоном шльондр і ніжними словами закоханих, а тоді знеможено затихали і мовчки чекали на глибоку, брунатно-золоту тишу звільнення, коли важко зронити бодай слово та й слова стають геть не потрібні — вони лежать десь дуже далеко, розкидані, наче камені після сильного дощу, — ми чекали, аж поки приходила вона, ніжно торкалася до нас і ми відчували її: тишу, в якій залишається саме лише дихання, не глибоке й різке, а тихе, від якого майже не ворушаться груди. Тиша приходила і ми поринали в неї, а потім Наташа провалювалася в сон. Я дивився на неї і довго не міг заснути. Дивився на неї з таємною цікавістю, яку маю до всіх людей, які сплять, — наче вони знають те, що навіки від мене приховано. Я дивився на її далеке й чуже обличчя з довгими віями й усвідомлював, що оманливий сон-чарівник забрав її в мене — вона мене забула, не пам'ятала усіх тих клятв, криків та екстазів минулих годин, для неї я вже не існував, я міг померти, а вона б і не взнала; я пожадливо, сповнений тихого жаху, дивився на цю чужу жінку, яка стала мені найближчою людиною на цій землі, і раптом усвідомив, що тільки мертві належать нам повністю, тільки вони не можуть від нас утекти. А все решта у цьому світі пульсує, змінюється, щезає, пересувається і ніколи не повертається таким, як колись. Тільки мертві зостаються вірні. У цьому їхня сила.