Тіні в раю

Сторінка 72 з 117

Еріх Марія Ремарк

— Ходімо.

На порожньому ліфті ми спустилися вниз. Балет голубих закінчився. Пора пуделів теж. Вітер, наче мисливський пес, обнюхував аптеку Едварда на розі.

— Літо минуло, — зауважив Нік із газетного кіоску.

— То й добре, — відповіла Наташа.

— Не радій завчасно, — докинув я. — Воно повернеться.

— Ніщо ніколи не повертається, — оголосив Нік. — Тільки біда і той гидотний пудель Рене, який обдзюрюе обкладинки "Вог" та "Есквайра", якщо я недопильную. Хочете "Ньюс"?

— Ми потім її купимо.

Такі безневинні балачки завжди мене бентежили. Це було хвилювання людини, якій не треба більше ховатися. Спокійні, звичні кожному обивателю, вечірні прогулянки були для мене пригодою; вони були безпечні, а безпека ніколи не належала до моїх буднів. Я вже майже став повноцінною людиною, яку хоч і терпіли, але не цькували. В американському розвитку я вже досягнув двох третин свого європейського "я". Я не володів англійською досконало, але досить вільно послуговувався своїм скупив словниковим запасом. У мовному сенсі вже просунувся до рівня чотирнадцятирічного підлітка. Багато американців знають слів не більше за мене. Але на відміну від мене, вони не затинаються.

— Може, зробимо велике коло? — запитав я.

Наташа кивнула.

— Я хочу так багато світла, як це тільки можливо у цьому напівтемному місті! Дні вже коротшають.

Ми пішли вгору по П'ятій авеню, повз готель "Черрі Незерленд" аж до Центрального парку. Крізь вуличний гамір до нас долинав левиний рик зі звіринцю. Ми зупинилися біля антикварної галереї "В'єй Русі", щоб поглянути на ікони та великодні яйця з оніксу та золота, які Фаберже колись створював для царської сім'ї. Російські емігранти, ці аристократи серед біженців, ще й досі їх тут продавали. Це ніколи не припинялося, так само, як і донські козаки ніколи не переставали давати концерти і геть не старіли, немов герої дитячих коміксів.

— Там уже починається осінь, — Наташа вказала на Центральний парк. — Повертаймося назад, до "Ван Кліф і Арпельс".

Ми йшли повз вітрини, на яких виставили осінній модний одяг.

— Для мене всі ці речі вже в далекому минулому, — сказала Наташа. — Ми фотографували їх іще в червні. Я завжди живу на одну пору року вперед. Завтра ми фотографуватимемо шуби. Можливо, тому в мене таке відчуття, що життя минає швидше. Поки всі ще тішаться літом, у моїй крові вже тече осінь.

Я зупинився і поцілував її:

— Як ми говоримо! Наче персонажі творів Тургенєва чи Флобера. З дев'ятнадцятого століття. А тепер у тебе в крові вже зима — з хуртовинами, шубами та камінами. О, ти, провіснице пір року.

— А що тече в тебе в крові?

— У мене? Не знаю. Мабуть, спогади про руїни та насильство. Американської осені та зими я ще не бачив. Знаю цю країну тільки навесні і влітку. Я й гадки не маю, які вони — засніжені хмарочоси.

Ми дійшли до Сорок другої вулиці, а потім вернулися назад по Другій авеню.

— Ти залишишся зі мною на ніч? — запитала Наташа.

— А можна?

— Звісно. У мене ж є твоя зубна щітка та білизна. Піжами тобі не треба. А поголитися зможеш моєю бритвою. Не хочу сьогодні спати сама. Здійметься ще сильніший вітер. І якщо я від нього прокинуся, хочу, щоб ти лежав поруч і втішав мене. Нині хочу бути неймовірно сентиментальною, хочу, щоб мене заспокоювали і вмовляли, хочу знову і знову з тобою засинати в передчутті осені, а потім про неї забувати і вкотре відчувати заново.

— Я залишуся.

— Добре. Ми ляжемо в ліжко і відчуватимемо одне одного. Дивитимемося на наші обличчя у дзеркалі навпроти і слухатимемо, як лютує вітер. Коли він завиватиме дужче, в наших очах промайне страх і вони потемнішають. Тоді ти притиснеш мене ще міцніше і почнеш розповідати про Флоренцію, Париж, Венецію і про всі ті міста, в яких ми ніколи не будемо разом.

— Я ніколи не був у Венеції і Флоренції.

— Ти все одно можеш розповідати про них так, наче ти там бував. А я, мабуть, розплачуся і стану страшненька. Я дуже не красива, коли заплакана. Але ти мені це пробачиш, як і мою сентиментальність.

— Добре.

— То йди сюди і скажи, що ти кохатимеш мене вічно і ми ніколи не постаріємо.

22

— У мене для вас цікава новина, — сказав Сильверс. — Ми їдемо завойовувати Голлівуд. Що на це скажете?

— Як актори?

— Як продавці картин. Я отримав звідти багато запрошень і вирішив фахово опрацювати цю територію.

— Зі мною?

— З вами, — великодушно підтвердив Сильверс. — Ви добре працюєте і зможете мені допомогти.

— Коли?

— Приблизно через два тижні. Отже, в нас іще достатньо часу, щоб підготуватися.

— Надовго? — запитав я.

— Тижнів на два. А, можливо, й на довше. Лос-Анджелес — незаймана земля. Встелена золотом.

— Золотом?

— Так, тисячодоларовими купюрами. Не ставте таких дурних запитань. Будь-хто на вашому місці вже б танцював з радості. Чи ви не хочете їхати? Тоді мені треба шукати іншого супутника.

— А мене звільните?

Сильверс розлютився.

— Що це з вами таке? Звісно, що звільню. А як інакше? Але чому б вам не поїхати зі мною?

Сильверс зацікавлено подивився на мене.

— Чи ви думаєте, що у вас недостатньо багатий гардероб? Можу дати вам аванс.

— На одяг, який я носитиму в робочий час? Так би мовити, на спецодяг? І за який ви потім вирахуєте з моєї зарплати? Містере Сильверс, мені так невигідно!

Він розреготався. Нарешті він знову був у своїй стихії.

— Ви так думаєте?

Я кивнув. Хотів виграти час. Мені не було байдуже, покидати Нью-Йорк чи ні. Я нікого не знав у Каліфорнії, а перебувати винятково у товаристві Сильверса — це, як на мене, була доволі нудна перспектива. Я його вже цілком вивчив. Зрештою, це було не складно, особливо якщо ти не палкий шанувальник хитрощів. Нема нічого нуднішого за людину, яка весь час вдає та бреше. Таке недовго витерпиш. Я з жахом уявляв нескінченні вечори у вестибюлі готелю, де я, кинутий на поталу Сильверсу без жодного права на приватне життя.

— Де ми житимемо? — запитав я.

— Я в готелі "Беверлі-Гілз", а ви — у "Садах Аллаха".

Мені вже стало цікавіше:

— Хороша назва. Нагадує мені Рудольфа Валентино. То ми житимемо в різних готелях?

— Дорого. А я чув, що "Сади Аллаха" — дуже непоганий готель. До того ж — за крок від "Беверлі-Гіллз.