— Квартира! — вигукнув я. — Лампи! Меблі! Ліжко! Кохана! Електрогриль для смаження м'яса! Чарка горілки! Усе це є навіть у цьому жалюгідному житті, на яке я проклятий. Ні до чого не звикаєш і це — прекрасно. Усім насолоджуєшся, наче вперше! І щоразу тебе пробирає аж до кісток! До самісіньких кісток, до спинного мозку, аж до сірої речовини, що оточує головний мозок. Дай на тебе глянути! Я обожнюю тебе за сам лише факт існування. За те, що ми живемо в один і той же час. А вже потім — за все решту. Я — Робінзон, який знову і знову знаходить свого П'ятницю! Сліди на піску. Відбитки ніг. І завади для мене — ти найперша людина у цьому світі. Знову і знову. Тільки ти і є світлою стороною мого проклятого життя.
— Скільки ти випив? — запитала Наташа.
— Ні краплі. Тільки тугу і каву. Більш нічого.
— Тобі сумно?
— Коли живеш так, як я, сумуєш недовго. Різко повертаєшся, як людина уві сні, і сум стає лиш тлом, на якому чіткіше проступає життя. Сум, наче камінь, опускається на дно, зате підіймається рівень води життя. Те, що я тобі зараз кажу, далеко не істина. Але я хочу, щоб це було істиною. Хоча в моїх словах таки є частка правди. Інакше — ми просто б зношували, виснажували наше життя, наче шматок оксамиту між двох бритов.
— Добре, що ти не сумуєш, — сказала Наташа. — А причини мені байдужі. Усе, що має якусь причину, відразу стає підозрілим.
— Підозріло й те, що я тебе обожнюю?
Вона розсміялася:
— Це мене лякає. Хто такий швидкий на високі почуття, мусить щось приховувати.
Я спантеличено глянув на неї. Чому ти так кажеш?
— Просто.
— Ти справді так думаєш?
— А чом би й ні? Хіба ж ти не Робінзон, який знову і знову мусить переконувати себе, що бачив сліди на піску?
Я не відповів. Її слова зачепили мене глибше, ніж я очікував. Невже там, де я уявив собі тверду землю, був лиш сипучий пісок, у який я провалюся, не ступивши й кроку? Невже я так перебільшував міцність наших стосунків, що аж сам повірив у них?
— Не знаю, — відповів я, намагаючись відігнати неприємні думки. — Знаю одне: досі я не мав права ні до чого звикати. Кажуть, пережиті нещастя треба сприймати як пригоди. У цьому я теж не переконаний. У чому взагалі можна бути впевненим?
— Справді, у чому можна бути впевненим?
Я розсміявся:
— У чарці горілки в моїй руці, у шматку м'яса на грилі і, сподіваюся, у нас двох цієї миті. Я все одно тебе обожнюю, хоч це тобі й здається підозрілим. Що швидше почнеш обожнювати, то краще.
— Твоя правда. І цього не потрібно доводити, так? Головне, що ми це відчуваємо.
— Так і є. І знову ж таки, що швидше почнеш відчувати, то ліпше.
— Аз чого почнемо ми?
— З цієї кімнати! З цих ламп! З цього ліжка! Навіть, якщо вони не наші. Та й, зрештою, що належить людині? Та й на скільки часу? Усе позичене чи поцуплене, у цьому житті все і всі весь час крадуть.
Вона обернулася:
— Самих себе ми теж обкрадаємо?
— Так, і самих себе.
— Чому ж тоді кожен із нас не впадає у безмежний розпач і не вішається на найближчій гілляці?
— Це ніколи не пізно. До того ж у значно естетичніший спосіб.
— Здогадуюся, про що ти. — Вона обійшла стіл. — Хіба у нас нема чого святкувати?
— Що саме?
— Що тобі дозволили ще на три місяці залишитися в Америці.
— Точно.
— А щоб ти робив, якби тобі не продовжили дозвіл?
— Я б спробував отримати дозвіл на в'їзд до Мексики.
— Чому до Мексики?
— Бо там гуманний уряд. Він прийняв уже біженців з Іспанії.
— Комуністів?
— Людей. Словом "комуніст" тепер розкидаються направо і наліво, достоту як Гітлер. Для нього всі, хто проти нього, відразу перетворюються на комуністів. Кожен диктатор, який приходить до влади, починає спрощувати всі поняття.
— Облишмо політику. А ти зміг би з Мексики повернутися до Америки?
— Тільки з документами. За умови, якщо мене звідси не вишлють. Ти вже закінчила допит?
— Ще ні. Чому вони дозволили тобі тут залишитися?
Я розсміявся:
— Усе дуже заплутано. Якби Америка не воювала з Німеччиною, мене сюди взагалі не впустили б, або повторно вислали. А оскільки вони воюють, мені це на користь. Така ось іронія долі в часі суспільних потрясінь. Інакше безліч людей із долею, схожою на мою, давно б уже загинули.
Вона сіла біля мене:
— Мені здається, ти належиш до людей, яких дуже важко збагнути.
— На жаль.
— І в мене похмуре відчуття, що ти цим насолоджуєшся.
Я похитав головою:
— Ні, люба. Я лише прикидаюся.
— Ти дуже вправно прикидаєшся.
— Так само, як Кан? Емігранти бувають активні й пасивні. Ми з Каном хочемо бути активними. Такими ми були і в Франції. Ми були змушені поводитися саме так. Замість того, щоб оплакувати свою
долю, намагалися за будь-якої нагоди сприймати життя як пригоду. І пригоди в нас були досить таки відчайдушні.
Пізно ввечері ми ще вийшли погуляти. Перед тим я довго сидів біля вікна і міркував. Небо було всіяне зорями, вітер літав понад низькими будинками вздовж п'ятдесят п'ятої і п'ятдесят шостої вулиць; здавалося, він штурмом хоче взяти хмарочоси, що наче мовчазні вежі, стояли між зеленими і червоними спалахами світлофорів. Я відчинив вікно і висунув голову на вулицю.
— Похолоднішало. Вперше за стільки тижнів! Можна дихати на повні груди!
Наташа підійшла до мене.
— Скоро осінь, — сказала вона.
— Слава Богу!
— Слава Богу? Ніколи не підганяй час!
Я розсміявся:
— Ти говориш, як вісімдесятилітня бабуся.
— Ніколи не можна підганяти час. А ти це робиш. Я точно знаю.
— Більше не роблю, — збрехав я.
— Куди ти так поспішаєш? Хочеш повернутися?
— Але ж я по-справжньому тут іще навіть не був. Чому я мав би думати про повернення?
— Не знаю, але ти тільки про нього й думаєш і ні про що інше.
Я похитав головою.
— Я не думаю далі завтрашнього дня. Настане осінь, потім зима і літо, і знову осінь, а ми сміятимемося і будемо разом.
Вона притулилася до мене.
— Не покидай мене! Я не можу бути сама. Я не героїня. В мене не героїчний характер.
— Серед тевтонців я бачив мільйони жінок із героїчним характером. Це їхня національна риса… Геройство компенсує їм відсутність шарму. А часто і секс. Аж нудить від них. А зараз ходімо надвір, без жодних зітхань і ридань, насолоджуймося першим вечором бабиного літа.