— Купи півфунта салямі і сірого хліба.
— І масла?
— Ні, масло в нас іще є. А от сир "Едам" не завадив би.
Раптом я відчув себе дуже щасливим.
Коли вийшов із телефонної будки, в магазині вже бавилися троє пуделів. Я впізнав Рене та його господаря, рудоволосого Яспера. Він із притаманними багатьом голубим легкістю і недбальством привітався зі мною:
— Як справи, незнайомцю? Давно не бачилися!
Мені саме давали салямі, сир і шоколадний пиріг у круглій алюмінієвій фользі.
— От як? — прокоментував Яспер. — Продукти для пізньої вечері?
Я мовчки глянув на нього. На щастя, він не запитав, чи я вечерятиму зі своєю подругою, інакше на його руді кучері я вмостив би шоколадний пиріг у фользі, наче корону.
Він більше нічого не казав, але вийшов услід за мною на вулицю.
— Трохи прогуляємося? — таки не втримався і закрокував у ногу зі мною.
Я озирнувся. На Другій авеню було дуже людно: мабуть, саме година вечірнього променаду, бо вулиця аж кишіла геями, з пуделями і без них. А ще — з карликовими таксами, більшість із яких господарі несли під пахвами. Панувала святкова атмосфера. Люди віталися, жартували, відпускали псів на край тротуару справляти нужду, спостерігали одне за одним і обмінювалися поглядами. Я помітив, що саме привертаю загальну увагу. Яспер гордо крокував поруч зі мною, киваючи всім із таким виглядом, наче він щойно купив мене на базарі. Всі обговорювали мене, як його найновішу перемогу.
Мені, мов хтось шию здавив. Я різко повернув у протилежному напрямку.
— Куди ви так поспішаєте? — запитав Яспер.
— Я щоранку, ходжу до церкви приймати святе причастя, і мені треба підготуватися до нього. Бувайте!
На мить Яспер онімів. А потім у мене за спиною пролунав сміх — сміх, який несподівано нагадав мені місіс Вімпер. Я зупинився біля кіоску з газетами і купив "Джорнел" і "Ньюс".
— їх сьогодні ввечері так багато, що ніде яблуку впасти, еге ж? — запитав Нік і сплюнув.
— Так завжди?
— Щовечора. Голубий променад. Якщо так піде і далі, в Америці знизиться народжуваність.
Я на ліфті піднявся до Наташиної квартири. Відколи вона там поселилася, в наших стосунках щось змінилося. Раніше ми зустрічалися вряди-годи, а тепер я приходив до неї щовечора.
— Мені потрібно у ванну, — сказав я з порогу. — Обожнюю тебе, але мушу взяти ванну. У мене таке враження, наче мене з голови до ніг вимастили болотом.
— Будь ласка! Ніколи не можна забороняти людям митися. Може, хочеш додати у ванну ще й ароматичної олії? З запахом гвоздики від "Мері Чесс"?
— Ні, краще не треба. — Я подумав про Яспера і про те, як би він відреагував, зустрівши в ліфті мене, напахченого гвоздиками.
— Як тобі вдалося так швидко сюди прийти?
— Я відвіз місіс Вімпер додому. Сильверс запросив її без моєї допомоги.
— І вона тебе так швидко відпустила? Браво!
Я трохи піднявся з гарячої воді.
— Вона не хотіла мене відпускати. Звідки ти знаєш, що це було непросто?
Вона розсміялася:
— Будь-хто це знає.
— Будь-хто? А конкретніше?
— Усі, хто з нею знайомий. Вона почувається самотньою, не цікавиться чоловіками свого віку, полюбляє пити мартіні і нікому не завдає шкоди. Бідний Роберт! Ти злякався?
Я схопив її за пістряву сукню, розписану в техніці батик, і спробував затягти у ванну. Але вона закричала:
— Відпусти! Це не моя сукня, це модель!
Я відпустив її:
— А що тут узагалі наше? Квартира — не наша, сукні — не наші, коштовності — не наші…
— Дивовижно, правда? Жодної відповідальності! Хіба ж це не те, чого ти так хотів?
— У мене був сьогодні паскудний день, — поскаржився я. — Змилосердься наді мною!
Вона підвелася:
— І ти ще дорікатимеш мені через Елізу Вімпер. Ти, зі своїм знаменитим пактом.
— Яким іще пактом?
— Що ми не хочемо завдавати одне одному болю. Що ми разом, щоб допомогти одне одному забути минуле, наші давні історії! Милий Боже, як же ти все це подав! І тепер ми тремтимо, наче вівці після бурі, ховаємося в обіймах цього нікчемного коханнячка, зализуючи рани, яких нам завдали інші!
Вона металася по ванній. Я здивовано на неї дивився. І нащо їй раптом здалися усі ці напівзабуті дурнуваті розмови, через які стосунки завжди стають емоційними? Я був переконаний, що сформулював усе не так. Не аж такий я вже дурний. Це була швидше її власна реакція на мої слова, а, можливо, й причина, чому вона зі мною зблизилася. Я почав дуже швидко думати: знав, що частково — все це правда, хоч я і не хотів її визнавати. Що мене найбільше здивувало, то це — як вона все чітко усвідомлювала.
— Налий мені чарку горілки, — попросив я обережно і вирішив перейти в наступ. Це — найпростіший вихід із ситуації, надто якщо сумління у тебе нечисте.
— Скільки ж ми одне одному понабріхували? — запитала вона.
— Хіба не всі так поводиться? — відповів я, щасливий, що бачу якийсь просвіток.
— Не знаю. Щоразу все забуваю.
— Щоразу? І часто з тобою таке?
— Цього я теж уже не знаю. Я ж не рахівниця. Ти, можливо, — так, а я — ні.
— Я заразу ванній. Це дуже невигідна позиція. Краще укладімо мир.
— Мир! — процідила вона уїдливо. — Кому він узагалі тепер потрібен?
Я вхопив рушника і підвівся. Якби я знав, у що це все виллється, то уникав би ванни, мов чуми.
Наташа почала ніби жартома, але поступово себе накручувала, набуваючи дедалі більшої войовничості — я зауважив це по її очах, по різких рухах і по голосу, який раптом став дзвінкий. Треба було пильнувати. Бодай тому, що вона мала рацію. Спершу я сам хотів наступати, використовуючи місіс Вімпер, аж раптово відчув, що все знову змінилося.
— У тебе просто розкішна сукня, — сказав я. — А я хотів тебе в ній викупати!
— І що тебе зупинило?
— Вода була занадто гаряча, а ванна — завузька.
— Чому ти знову вдягаєшся? — запитала Наташа.
— Мені тут занадто холодно.
— Ми можемо вимкнути кондиціонер.
— Нехай працює. Інакше тобі буде занадто жарко.
Вона з підозрою глянула на мене:
— Хочеш ушитися? Ти — боягуз!
— Ні, звичайно! Хіба ж я покинув би напризволяще салямі та "Едам"?"
Несподівано вона по-справжньому розлютилася.
— Забирайся під три чорти! — заволала вона. — Шмаригуй у свою кляту готельну діру! Там твоє місце!
Вона аж тремтіла від люті. Я підняв руку, щоб упіймати попільничку, якщо б вона спробувала її кинути. Був упевнений: влучила б точно в ціль.