— Дякую, — сказав я без ентузіазму. — Але, на жаль, змушений відмовитися. У мене немає смокінга.
— Він і не потрібен. Це літня вечірка. Кожен може приходити, в чому захоче.
У мене не було виходу.
— Добре, — погодився я.
— Чи не могли б ви привести ще й місіс Вімпер?
— Ви її вже запросили?
— Ще ні. Вона ж ваша знайома!
Я глянув на цього крутія.
— Не думаю, що це так просто буде зробити. Крім того, ви казали, що знаєте її значно довше за мене.
— Тоді я сказав це просто так. Прийдуть дуже цікаві люди.
Я чудово собі уявляв цих цікавих людей. Для тієї частини людства, яка живе з торгівлі, прикладна психологія здається дуже примітивною. Цікавий той, на кому ти заробляєш гроші, решта людства поділяється на симпатичних і байдужих людей. І, звісно ж, той, на кому втрачаєш гроші, — звичайний мерзотник. Сильверс фанатично дотримувався цих правил, а деколи заходив навіть далі.
Рокфеллерів, Фордів та Меллонів на прийомі не було, хоч Сильверс стільки про них розповідав, що я вже давно мав би повірити, що вони його найкращі друзі, які просто не зможуть не завітати. Але прийшли інші мільйонери — можливо, навіть мільйонери у першому поколінні, а не в другому чи третьому. Вони були галасливі й добродушні, балансували між абсолютною впевненістю у світі грошей та цілковитою безпорадністю в світі живопису. Всі вони вважали себе колекціонерами, а не простими смертними, які випадково придбали кілька картин, щоб прикрасити стіни будинку. То був найбільший трюк Сильверса: він перетворював їх на колекціонерів, дбав, щоб час від часу якийсь музей брав одну з їхніх картин на виставку і вносив її у каталог із позначкою "З приватної колекції містера та місіс X". Таким чином його клієнти долали ще один щабель драбини, яка вела в такий жаданий вищий світ.
Раптом я побачив місіс Вімпер. Вона кивком покликала мене.
— Що ми забули тут, серед цих акул? — простогнала вона. — Нащо ви мене запросили? Жахливі люди! Може, втечемо звідси?
— Куди?
— Та куди завгодно! В "Ель Марокко". Або до мене додому.
— Залюбки, — відповів я. — Але я не можу звідси піти. Я зараз тут як на службі.
— На службі? А як щодо мене? Переді мною ж ви не маєте жодних зобов'язань? Ви мусите мене звідси забрати, бо саме через вас мене запросили.
Її аргументація здалась мені досить цікавою.
— Ви часом не росіянка?
— Ні. Чому запитуєте?
— Бо саме росіянкам якнайкраще вдається з неправильних припущень та неправильних висновків вибудовувати стрункі логічні конструкції і висловлювати претензії. Дуже привабливо, дуже жіночно й дуже дражливо.
Місіс Вімпер розсміялася:
— І багато ви знаєте таких росіянок?
— Кількох. Щоправда, це емігрантки. Я зауважив, що в них просто талант без причини у всьому обвинувачувати чоловіків. Вони вважають, що таким чином вони підтримують вогонь кохання.
— Скільки всього ви знаєте! — мовила місіс Вімпер, кинувши на мене довгий, допитливий погляд. — То коли ми підемо? У мене нема жодного бажання і далі слухати фальшиві проповіді цієї Червоної Шапочки.
— А чому саме Червоної Шапочки?
— Тоді вовка в овечій шкурі.
— Це не з казки про Червону Шапочку. Це цитата з Біблії, місіс Вімпер.
— Дякую, професоре, але в обох випадках фігурує вовк. Скажіть, будь ласка, а вас не нудить, коли ви дивитеся на цю зграю маленьких і великих гієн та вовків, які вештаються тут, хизуючись своїми Ренуарами у пащеках?
— Поки що ні. Я сприймаю це інакше, ніж ви. Мені подобається, коли хтось серйозно говорить про речі, на яких зовсім не розуміється. Це звучить так по-дитячому і по-новому. А фахівці завжди справжні зануди.
— А ваш верховний жрець, який зі сльозами на очах говорить про картини, як про власних дітей, і все одно залюбки і дуже вигідно продає їх, цей торговець дітьми?
Я розсміявся. Вона добре орієнтувалася на цьому ярмарку марнославства.
— І що ми тут забули? — вела вона далі. — Проведіть мене додому.
— Я відвезу вас додому, але потім я мушу сюди вернутися.
— Добре.
Я мав би здогадатися, що її водій чекає на неї у машині перед будинком, але чомусь не додумався. Вона помітила моє здивування.
— А тепер везіть мене додому, я не кусаюся, — заспокоїла вона. — Потім вас знову сюди доставлять. Я ненавиджу сама повертатися додому. Ви й гадки не маєте, яка порожня може бути квартира.
— Помиляєтеся, — заперечив я. — Я це знаю.
Водій зупинився і відчинив двері. Місіс Вімпер вийшла з машини і, не чекаючи на мене, подріботіла до дверей будинку. Я роздратовано пішов слідом.
— Мені шкода, що я знову мушу туди повертатися, — сказав я. — Але ж ви розумієте, що інакше не можна.
— Та ні, інакше можна, — відповіла вона. — Але тут уже ви точно нічого не розумієте. На добраніч. Джоне, відвези містера… Забула, як вас звати?
Я втупився в неї і без вагань відповів:
— Мартин.
Вона й оком не повела:
— … містера Мартина назад.
На якусь мить я хотів було передумати, а потім таки сів у машину.
— Відвезіть мене до найближчої стоянки таксі, — попросив водія.
Він завів двигун.
— Зупиніться тут, — сказав я, коли ми проїхали два квартали. — Там стоїть таксі.
Водій обернувся:
— Чому ви хочете вийти? Мені зовсім не обтяжливо вас відвезти.
— Зате це обтяжливо для мене.
Він вишкірився:
— Мені б ваші проблеми.
Джон зупинив машину. Я дав йому чайові. Він похитав головою, але гроші взяв. На таксі я поїхав до Сильверса. Тоді вже я похитав головою. І чого ж я такий ідіот?
— Відвезіть мене, будь ласка, не на Шістдесят другу, — звернувся я до таксиста, — а на П'ятдесят сьому вулицю, на розі з Другою авеню.
— Як скажете, шеф. Красива ніч, правда?
— Спекотна.
Я вийшов біля крамниці з делікатесами братів Штерн. Там іще було відчинено. Кілька гомосексуалістів з блаженними усмішками вибирали собі холодні закуски на вечерю. Я зателефонував Наташі. Вона чекала мене не раніше як через дві-три години. Тому я вирішив зателефонувати, перш ніж піднятися до неї в квартиру. День і так був сповнений несподіванок, і я хотів запобігти новим.
Вона була вдома:
— Де ти? Зі своїми колекціонерами? Відпочиваєш від них на свіжому повітрі?
— Я і не з колекціонерами, і не з місіс Вімпер. Я в магазині братів Штерн, між сиром "Крафт" і салямі.