Кан в'їдливо посміхнувся:
— Навряд чи роль така вже й грандіозна. Вілер і в Європі не був аж таким геніальним актором. Знаєте історію чоловіка, який у Парижі пішов у нічний клуб російських емігрантів? Власник хотів його вразити, тому сказав: "Наш швейцар раніше був генералом, кельнер — графом, співак — великим князем" і таке інше. Гість мовчить. Зрештою, власник показав на маленьку таксу, яку відвідувач приніс із собою. "Скажіть, будь ласка, якої породи цей собака?" — запитав увічливо. "Раніше, у Берліні, мій собака був великим сенбернаром". — Кан меланхолійно усміхнувся. — Вілерові справді дали зовсім маленьку роль. Він грає нациста в якомусь другорядному фільмі. Есесівця.
— Що? Але ж він єврей.
— Це нічого не означає. Шляхи Голлівуду несповідимі. Напевно, для них есесівці та євреї — однакові. Вже вчетверте роль есесівця отримує єврей. — Кан засміявся. — Своєрідна мистецька справедливість. Гестапо опосередковано допомагає обдарованим євреям не вмерти з голоду.
Бетті оголосила, що сьогодні у Нью-Йорку проїздом буде доктор Ґрефенгайм. Багато хто його знав: це був відомий берлінський гінеколог. Деякі протизаплідні засоби назвали на його честь. Незабаром приїхав і він сам. Кан теж його знав. Це був скромний худорлявий чоловік із чорною борідкою.
— Де ви працюєте? — запитав Кан. — Де практикуєте?
— Практикую? — здивувався Грефенгайм. — Я ще не склав екзаменів. Це важко. От ви змогли б без підготовки знову скласти іспити на атестат зрілості?
— А від вас вимагають?
— Так. Усе з самого початку. Ще й англійською.
— Але ж ви — відомий лікар. Вас би мали тут знати! До того ж, якщо екзамен таки треба складати, для вас би це мала бути проста формальність.
Ґрефенгайм стенув плечима:
— Тут — це не формальність. Навпаки, якщо порівнювати з американцями, то нас ставлять у значно тяжчі умови. Знаєте, як це буває. Лікарі — філантропи тільки за своїм фахом. Потім вони вступають у спілки і товариства й обороняють свою територію. Сторонніх туди не пускають. Тому нам і потрібно повторно складати екзамени. А іноземною мовою це ой як нелегко. Крім того, мені вже за шістдесят. — Ґрефенгайм винувато всміхнувся. — Раніше треба було вчити іноземні мови. Але нам усім нелегко. Мені доведеться ще цілий рік працювати асистентом лікаря. Принаймні, тоді я зможу безкоштовно харчуватися в лікарні, та й матиму, де жити.
— Та скажіть правду! — рішуче перебила його Бетті. — Кан і Росс зрозуміють вас. Річ у тім, що його обікрали. Якась емігрантська падлюка.
— Але ж, Бетті…
— Кажу як є: його просто підло обікрали. У Ґрефенгайма була цінна колекція марок. Частину цієї колекції він віддав зберігати другові, коли той покидав Німеччину. Але коли Ґрефенгайм приїхав, той пройдисвіт другом уже не був. Він стверджував, що Ґрефенгайм ніколи нічого йому не давав.
— Давня історія, — мовив Кан. — Щоправда, зазвичай брешуть, що речі конфіскували ще на кордоні.
— Той був розумніший. Якби він визнав, що колись цю колекцію отримав, то Ґрефенгайм мав би хоч якісь підстави, щоб відшкодувати збитки.
— Ні, Бетті, — сказав Кан. — Жодних підстав. Ви ж не взяли розписки чи квитанції? — запитав він Ґрефенгайма.
— Звісно, ні. Про таке взагалі не йшлося. Все було винятково на довірі.
— Зате ця паскуда живе зараз просто розкішно, — чмихнула Бетті. — А Ґрефенгайм голодує.
— Не скажу, що голодую. Але я сподівався, що на ті гроші оплачу навчання.
— А зараз скажіть, на скільки вас обскубли? — безжально зажадала Бетті.
— Ну, — збентежено всміхнувся Ґрефенгайм, — то були мої найрідкісніші марки. Будь-який торговець дав би за них щонайменше шість-сім тисяч доларів.
Бетті, хоч і давно знала цю історію, широко відкрила свої вишневі очі.
— Це ж цілий статок! Скільки доброго можна було зробити за ті гроші!
— Все одно краще, ніж якби вони дісталися нацистам, — винувато виправдовувався Ґрефенгайм.
Бетті обурено глянула на нього:
— Вічно одне й те ж: все одно краще! Ця емігрантська покірність! Чому ви не проклинаєте життя усіма фібрами своєї душі?
— Бетті, а яка з цього користь? Деколи я сам перетворююся на антисеміта.
— Це вічне розуміння і прощення майже всіх гріхів! Думаєте, нацист би теж так поводився? Та він би забив ошуканця до смерті!
Кан весело і ніжно поглянув на Бетті, яка у всіх своїх фіолетових рюшиках достоту скидалася на задерикуватого папугу.
— Серденько, ти наче остання представниця роду Макавеїв.
— Не іронізуй. Ти, принаймні, показав цим варварам, де раки зимують. І маєш мене зрозуміти. Деколи я просто задихаюся. Ця вічна покора! Ця вічна здатність усе витерпіти! — Бетті люто глипнула на мене. — А ви що скажете? Ви теж здатні все стерпіти?
Я промовчав. Та й що я міг відповісти? Бетті струснула головою, посміялася сама над собою і пішла до іншого гурту.
Хтось увімкнув грамофон. Залунав голос Рихарда Таубера. Він співав пісню з "Країни усмішок".
— А зараз усі тужитимуть за Курфюрстендамом, — сказав Кан. Він обернувся до Ґрефенгайма. — А де ви зараз живете?
— У Філадельфії. Колега дозволив погостювати. Можливо, ви його знаєте: Равік.
— Равік? З Парижа? Авжеж, я його знаю. Проте я не думав, що йому вдалося втекти. Що він робить?
— Те, що і я. Тільки не бере так близько до серця. У Парижі неможливо було скласти екзамен. А те, що тут це можливо, він сприймає як прогрес. А мені важче. На жаль, я розмовляю тільки цією триклятою німецькою, не враховуючи латини та грецької, ними я теж досить вільно володію. Але кому ці мови зараз потрібні?
— А чому ви не можете почекати, поки закінчиться війна? Німеччина війни не виграє, тепер це знає кожен. А потім ви зможете повернутися.
Ґрефенгайм повільно похитав головою.
— Це — наша остання ілюзія, яка розлетиться, мов дим. Ми не зможемо повернутися.
— Чому? А коли з нацистами буде покінчено?
— З німцями, може, й буде покінчено, але з нацистами — ні. Нацисти не впали з Марса і не зґвалтували Німеччину, — сказав він. — Можливо, у таке вірили ті, хто покинув Німеччину у 1933 році. А я ще роками жив там. Я слухав їхнє гавкання по радіо, грубе кровожерне гарчання на зібраннях. Це вже не була якась одна партія. То була Німеччина.