— Зате четвертовані краби можуть окрилити черговою ідеєю Фрика, міністра внутрішніх справ Третього рейху. Хоча ні, він уже й так, як людина культурна і навіть доктор, скасував гільйотину, оскільки вона занадто гуманна, і замінив її на стару добру сокиру. Можливо, його наступною ідеєю буде четвертувати євреїв, як велетенських крабів.
— Все ж таки ми — народ, визначальною рисою якого колись була прямодушність — це слово перекладеш не кожною мовою, — похмуро зронив Кан.
— Існує ще одне питомо тевтонське слово — зловтіха.
— Може, досить? — запитав Кан. — Наш гумор уже напружує.
Ми глянули один на одного, як школярі, впіймані на гарячому.
— Як же важко цього позбутися, — пробурмотів Кан.
— Тільки нам так зле?
— Усім. Спершу охоплює поверхове почуття безпеки і всі, мов страуси, ховають голови в пісок, а потім приходить небезпека. Що більша загроза, то безпечніше почувається людина. Найкраще тим, хто, мов невтомні мурашки після грози, усе будує наново — мостить гніздо, створює бізнес, заводить сім'ю, творить майбутнє. Найбільше загрожені ті, хто чекає.
— Ви теж чекаєте?
Кан іронічно глянув на мене.
— А ви, Россе, хіба не чекаєте?
— Чекаю, — визнав я, трохи помовчавши.
— Я теж. А чому?
— Не знаю чому.
— У кожного причини свої. От тільки боюся — щойно все минеться, всі вони підуть, як вода у суху землю. І тоді ми знову втратимо кілька років і знову починатимемо все спочатку. А решта отримають за цей час кілька років фори.
— То й що? — здивувався я. — Життя — це ж не скачки з перешкодами.
— Та невже? — перепитав Кан.
— Ми ж не змагаємося одне з одним. Хіба більшість емігрантів не хоче повернутися?
— Думаю, ніхто не знає цього напевно. Деякі змушені повертатися. Наприклад, актори, бо вони нічого тут не досягнуть, бо ніколи не опанують англійської досконало. Чи письменники, бо їхніх творів тут не читатимуть. Але в більшості причина зовсім інша. Непереборна, дурнувата туга за батьківщиною. Попри все! Аж блювати хочеться! Знаєте, хто були найкращі патріоти Німеччини? Євреї! Вони любили ту країну з якоюсь собачою, сентиментальною відданістю.
Я промовчав. Подумав, що євреї, мабуть, безмежно любили цю країну саме тому, що їм так і не дозволили почуватися там як удома. Відчуття непевності ніколи не давало їхній любові заспокоїтися. Щоправда, в епоху Німецької імперії їх навіть захищали, потім — перестали. Але антисемітизм до 1933 року був зовсім не поширеним явищем, темою для балачок тільки вульгарних, спітнілих, немитих невротиків.
— Таку любов до Німеччини я відчув на власній шкурі, — сказав я. — У Швейцарії. В особі єврейського комерційного радника, в якого я хотів позичити грошей. Він їх мені не позичив. Зате дав цінну пораду — повертатися до Німеччини. На його думку, газети брехали. А коли щось і не так, то тільки тимчасово, просто вимушені суворі заходи. Де борошно, там і порошно. Євреї й самі багато в чому винні. Коли я йому сказав, що і сам сидів у концтаборі, він пояснив мені, що на те мала бути причина, а те, що мене відпустили, свідчить на користь німецької справедливості.
— А й справді, чому вас відпустили? — перебив мене Кан.
— Бо я не єврей, — відповів я, розізлившись, бо колись уже про це згадував. — На комерційного радника я гаркнув. Він розкричався у відповідь і назвав мене антисемітом.
— Такий тип людей я знаю! — похмуро сказав Кан. — Таких небагато, але вони є.
— Навіть в Америці. — Я згадав свого адвоката й уточнив: — Зозулі.
Кан розсміявся і повторив:
— Зозулі! Скільки ж розвелося тих ідіотів на білому світі!
— Особливо наших власних.
— Надто їх. Можливо, ми все ж таки з'їмо кількох крабів?
Я кивнув.
— Дозвольте вас запросити. Це просто прекрасно, коли ти знову можеш когось запросити. Тоді в тебе зникає комплекс вічного жебрака. Чи, якщо хочте, шляхетного паразита.
— Ніщо не позбавить нас комплексу провини за те, що ми живі; комплексу, який нам прищепила наша люба вітчизна. Я приймаю ваше запрошення. Дозвольте мені натомість купити пляшку нью-йоркського рислінгу, щоб ми хоч на кілька годин знову відчули себе людьми.
— То ми тут не люди?
— На дев'ять десятих. — Кан витягнув із кишені рожевий папір.
— Паспорт! — благоговійно мовив я.
— Посвідчення для громадян ворожої країни, — виправив мене Кан. — Ось хто ми тут.
— То ми й далі неповноцінні люди, — відповів я, розгорнувши велетенське меню. — А повноцінними коли-небудь станемо?
Ввечері ми пішли до Бетті Штайн. Вона навіть тут дотримувалася одного берлінського звичаю — щочетверга до неї на вечерю сходилися гості. Прийти міг кожен. Хто мав гроші, той щось приносив — пляшку вина, цигарки чи банку консервованих сосисок. У Бетті був грамофон зі старими платівками, лунали пісні Рихарда Таубера чи старі оперети Кальмана, Легара чи Вальтера Колло. Час до часу хтось із поетів читав свої вірші, здебільшого просто дискутували.
— У неї благородні наміри, — сказав Кан. — Але все одно — це трупарня, тут ходять живі мерці, які досі, щоправда, не усвідомили, що вони — небіжчики.
На Бетті була стара шовкова сукня, пошита ще в догітлерівську епоху. Фіолетова, в рюшах, вона шелестіла і пахла лавандою. З сукнею контрастували рум'яні щоки, сталево-сіре волосся і блискучі темні очі. Вона зустріла нас щирими обіймами. У цій пухкенькій жіночці було стільки душевності, що залишалося тільки безпорадно всміхнутися. Бетті була зворушлива і смішна, але не любити її було неможливо. Вона поводилася так, наче після 1933 року час зупинився. Реальність існувала у всі дні тижня, крім четвергів, коли всі знову начебто опинялися в Берліні і починала діяти Веймарська конституція. У великій кімнаті з портретами покійників була купа народу. Ми побачили актора Отто Вілера, оточеного шанувальниками.
Він підкорив Голлівуд! — гордо повідомила Бетті. — Він пробився!
Вілер вочевидь насолоджувався славою.
— Яку роль він отримав? — запитав я Бетті. — Отелло? Братів Карамазових?
— Просто грандіозну! Хоча я точно не знаю, яку саме. Але він точно всіх заткне за пояс! Майбутній Кларк Ґейбл.
— Чарльз Лотон, — сказала племінниця Бетті, зморщена стара діва, яка розливала каву. — Швидше Чарльз Лотон. Адже він характерний актор.