— Обманювати! Що за дивовижне слово!
— Чому?
— Воно передбачає два фальшиві факти. Дивно, що воно так довго протрималося в цьому світі. Це слово, наче предмет між двох дзеркал.
— Справді?
— Атож. Нічого не відбувається, просто предмет викривлюють одразу два дзеркала. І хто має право вживати слово "обманювати"? Якщо ти спиш із іншим, обманюєш саму себе, а не мене.
Наташа перестала жувати.
— Усе так просто?
— Так. Якщо це справді був обман, ти не могла обманути мене. Один обман автоматично виключає інший. Неможливо двома ключами одночасно відімкнути один замок.
Вона кинула в мене огірок із кропом. Я його впіймав.
— Кріп у цій країні велика рідкість, — зауважив я. — Ним не можна розкидатися.
— Але й не варто намагатися відмикати ним замків!
— Думаю, ми поводимося, як дурні. Правда?
— Не знаю. Невже на все мусить бути назва, ти, німцю без громадянства?
Я засміявся.
— У мене жахливе відчуття, Наташо, начебто я тебе кохаю. А ми так старалися цього уникнути!
— Невже? — Вона раптом дивно глянула на мене. — Це нічого не міняє, Роберте. Я тебе обманювала,
— Це нічого не міняє, Наташо, — відповів я. — Боюся, я все одно тебе кохаю. І що одне має до іншого? Це як вітер і вода, вони підштовхують одне одного, але кожен залишається собою.
— Не розумію.
— Я теж. Невже все треба завжди розуміти, ти, жінко з громадянством кількох країн?
Але я не повірив їй. Навіть якщо це була правда, в той момент мені було байдуже. Вона знову була тут, зі мною, а решта — для людей із забезпеченим майбутнім.
30
Єгипетську кішку я продав одному голландцю. Отримавши чек, я відразу ж запросив Кана до ресторану "Воазан".
— У вас так багато грошей? — запитав він.
— Ні, просто наслідую античні традиції, — відповів я. — У старовину на підлогу проливали трохи вина, перш ніж його пити, таким чином приносили жертву богам. Саме тому я йду в хороший ресторан. І щоб продовжити тему вина, ми вип'ємо пляшку "Шеваль Блан". Таке вино ще є у "Воазан". Як вам таке? Згодні
— Чи я погоджуюся? Звісно! А останню краплю виллємо на тарілку, щоб не прогнівити богів.
"Воазан" був переповнений. У воєнний час у ресторанах часто яблуку ніде впасти. Кожен спішить взяти щось від життя, навіть якщо над ним і не нависло загрози. Тоді гроші витрачати легше, ніж коли попереду простеляється мирне забезпечене майбутнє.
Кан похитав головою.
— Россе, сьогодні з мене поганий співрозмовник. Кармен написала мені. Нарешті! Вона вважає, що нам краще розстатися. По-дружньому. Бо ми і так не можемо порозумітися. Я не повинен їй більше писати. У неї хтось є?
Я спантеличено глянув на нього. Здавалося, він дуже важко переживає цю новину.
— Я нічого такого не зауважив, — сказав я. — Вона живе досить скромно, у Вествуді, у своєї господині, серед курей та псів. Я бачив її кілька разів. Вона була задоволена, бо їй нічого не доводиться робити. Не думаю, що в неї хтось є.
— А що б ви робили на моєму місці? Поїхали б туди? Привезли б її назад? І чи вона б погодилася повернутися?
— Не думаю.
— Я теж. І що мені робити?
— Чекати. І більше їй не писати. Можливо, вона сама повернеться.
— Ви в це вірите?
— Ні, — визнав я. — А вас це так бентежить?
Кілька секунд він мовчав.
— Мене це взагалі не мало б бентежити. Зрештою, ніколи й не хвилювало. То був звичайний легкий флірт, а потім усе раптово змінилося. І знаєте чому?
— Бо вона вирішила поїхати. Чому ж іще?
Він меланхолійно всміхнувся:
— Як усе просто, правда? Але як важко це збагнути, коли воно стається!
Я подумав про Наташу. Чи ж не те само ледь не сталося і в мене з Наташею? А, може, все-таки сталося? Я відкинув цю думку і міркував, що мені порадити Канові. Усе це взагалі не пасувало до нього. Ні Кармен, ні ця ситуація, ні його меланхолія. Це було смішно, не клеїлося одне до одного, а тому було небезпечно. Якби таке сталося з якимось поетом із бурхливою фантазією, можна було б посміятися та зрозуміти його. З Каном це було незрозуміло. Здавалося, він шукав прихистку у цьому контрасті трагічної краси та флегматичної душі, для нього це була своєрідна інтелектуальна забавка. А те, що він раптом сприйняв усе всерйоз, було небезпечним знаком його власної загибелі.
Він підняв склянку.
— Як мало ми можемо сказати про жінок, коли щасливі, правда? І як багато, коли нещасні?
— Це правда. Думаєте, ви були б щасливі з Кармен?
— Вважаєте, ми не підходимо одне одному? Це правда. Але з людьми, які одне одному пасують, розстатися легко. Це наче баняк із покришкою: вони і пасують ідеально, і роз'єднати їх легко. Але якщо вони не пасують і щоб їх з'єднати, потрібен молоток, то й відділяючи їх одне від одного, легко щось зламати.
— Це тільки слова, — сказав я. — У них нема й зерна правди. Всі приказки можна вивернути навспак.
Кан ледве стримався.
— Усі ситуації — теж. Забудьмо Кармен. Мабуть, я трохи втомився. Війна закінчується, Роберте.
— Ви тому втомлені?
— Ні. Але що буде потім? Ви вже знаєте, що робитимете потім?
— Хто може таке знати! Поки-що навіть важко уявити, що війна закінчиться. Так само, як і неможливо уявити, що робити потім.
— Ви хочете зостатися тут?
— Не хочу зараз говорити про це.
— От бачите! А я весь час про таке думаю. Багато емігрантів тоді по-справжньому протверезіють. Останньою опорою для них була несправедливість, яку їм заподіяли. І раптом ця опора зникне. Можна повертатися. Але навіщо? Куди? До кого? Нам нема куди повертатися.
— Багато хто залишиться.
Він заперечливо помахав рукою.
— Я кажу про надломлених людей, а не про спекулянтів.
— А я кажу про всіх, — сказав я. — Зокрема і спекулянтів.
Кан усміхнувся.
— Будьмо, Роберте. Я мелю нині суцільні дурниці. Добре, що ви тут. Радіоприймачі — хороші оратори, але погані слухачі. От ви можете собі уявити, щодо кінця своїх днів я житиму, як агент із продажу радіоприймачів?
— А чом би й ні?,— відповів я. — Але чому ви маєте бути агентом? Якщо можете стати власником фірми?
Він глянув на мене.
— Вважаєте, це можливо?
— Взагалі-то, я не впевнений.
— Отож бо й воно, Роберте.
Він засміявся.
— Ми вже допили "Шеваль Блан", — сказав я. — А пожертвувати останні краплі богам забули. Можливо, тому на нас і напала меланхолія. А як щодо порції морозива? Ви ж так його любите!