Наступного дня пішов сніг. До вечора усі вулиці побіліли, а обліплені снігом хмарочоси скидалися на велетенські освітлені вулики. Вуличний рух трохи стих, а сніг і далі білою пеленою застилав землю. Коли зайшла Наташа, я грав з Меліковим у шахи. На її волоссі та капюшоні зависли сніжинки.
— Ти приїхала на "ролс-ройсі"? — спитав я.
Вона якусь мить вичікувала.
— Я приїхала на таксі, — сказала вона. — Тепер заспокоївся?
— Так, дуже.
— Куди ми підемо? — обережно спитав я, тому це прозвучало якось по-дурному.
— Куди захочеш.
Далі так тривати не могло. Я попрямував до виходу.
— Там просто снігова завіса, — сказав я. — Поки ми ловитимемо таксі, твоїй шубі буде кінець. Треба перечекати в готелі, поки не вщухне сніг.
— Тобі не треба вигадувати причини, щоб залишитися тут, — зауважила вона саркастично. — Але маєш щось придумати, щоб мене нагодувати.
Раптом я згадав про гуляш, який мені дали у Фризлендерів. Я геть забув про нього. Наші стосунки були такі напружені, що про їжу я навіть не подумав.
— Мій гуляш! — вигукнув я. — 3 капустою і, я впевнений, з малосольними огірками. Ми врятовані! Можемо їсти вдома.
— Справді? У норі цього гангстера? А він не подзвонить у поліцію, щоб викурити нас звідти? Чи в тебе вже апартаменти з вітальнею та спальнею?
— Нам це не потрібно. Я тепер живу так, що ніхто не бачить, коли я приходжу, а коли йду. У дуже затишному і зовсім тихому куточку. Ходімо!
У Лізи Теруель були дуже красиві абажури. Тепер вони стали мені в пригоді. Завдяки освітленню ввечері кімната здавалася затишнішою, ніж удень. На столі стояла кішка, яку я купив у Льові. Кухарка Марі дала мені гуляш в емальованому баняку, щоб я міг його підігріти. У мене була електроплита, кілька тарілок, ножів, виделок та ложок. Я витягнув із баняка огірки і дістав із шафи хліб.
— Усе готово, — мовив я і поклав на стіл рушник.
— Тепер треба зачекати, поки підігріється гуляш.
Наташа притулилася біля дверей до стіни.
— Давай шубу, — сказав я. — Тут не надто просторо, зате в нас є ліжко.
— Он як?
Я пообіцяв тримати себе в руках. Іще не був упевнений у собі. Але зі мною відбулося те ж, що й у перший вечір, — торкнувшись, я відчув голизну її тіла під тонкою сукнею і відразу забув про всі мої плани. Я не зронив ні слова. Наташа теж мовчала. Я вже давно не спав із жінкою і усвідомлював, що бувають моменти, коли можна піти на все: на скандал і навіть злочин, коли якась частина твого "я" відступає у тінь, а натомість з'являється інше "я", сильне, безлике, і залишаються тільки руки, гаряча шкіра та повстала, нестримна плоть. Я прагнув проникнути в неї, у її гарячу темряву, пронизати її аж до рожевих легенів, які мали б оповити мене, наче совині крила, пробратися аж до серця, яке дико тріпоче в її грудях, увійти навіть іще глибше й далі, аж за дзеркала її очей, щоб вони втихомирилися, не ставили німих запитань і врешті заплющилися, а потім опинитися ще глибше і ще далі, поки нічого не залишиться від наших "я", крім стуготіння крові та подиху, в якому переплелися наші душі.
Ми лежали на ліжку геть виснажені, в обіймах швидкоплинного сну, схожого на тимчасове зомління. Здатність думати поступово поверталася в наші голови, але її швидко витісняв дивовижний спокій, який на коротку мить поєднував нас із божественною суттю всього живого, коли з глибин вже повертається відчуття власного "я", але саме воно ще далеко — стан, який переживає кожне немовля перед самим народженням: воно ще перебуває в тілі матері, але вже спрямовує усі свої сили на власне життя, коли дитина переходить межу між ембріоном та інтелектуальною людиною, помилкою та невизначеною індивідуальністю, стан, до якого повертаєшся тільки після останнього подиху.
Я відчув Наташу поруч зі мною, її подих, волосся, ніжні рухи її грудної клітки, слабке биття серця. Це ще була не зовсім вона, це була безіменна жінка, а, можливо, навіть її ще не існувало. То було дихання, биття серця та шкіра, і тільки поступово до мене поверталася свідомість і надавала їй ім'я, прокидалася відданість і почуття — тоді млява, змучена рука шукала плече, а рот намагався вимовити беззмістовні слова.
Поступово я знову почав розрізняти себе і світ навколо себе, опинився в цьому виснажливому мовчанні, коли не знаєш, що відчуваєш більше — мовчання чи стан непритомності перед тим — і саме в цей момент я раптом відчув слабкий запах горілого. Кілька секунд я думав, що в мене галюцинації, що уява так жартує з моїм тілом, але потім побачив емальований баняк на плиті.
— Прокляття, гуляш! — Я зірвався на ноги.
Наташа напіврозплющила очі.
— Викинь його через вікно.
— Боронь Боже! Думаю, нам іще вдасться його врятувати!
Я вимкнув електроплиту і помішав гуляш. Тоді обережно почав висипати його з баняка, аж поки на дні не залишилися самі лише пригорілі рештки. Я залишив їх там, а баняк поставив на підвіконня.
— Через хвилину запах вивітриться, — сказав я. — А з гуляшем нічого не сталося.
— З гуляшем нічого не сталося, — повторила Наташа, навіть не ворухнувшись. — І що ти хочеш, проклятий обивателю, тепер робити з цим урятованим гуляшем? Може, я ще й встати маю?
— Нічого. А тобі я тільки хотів запропонувати цигарку та чарку горілки. Але ти можеш і відмовитися.
— Ні, від такого я не відмовлюся, — відповіла Наташа недовго думаючи. — Звідки в тебе ці абажури? Привіз із Голлівуда?
— Вони тут і були.
— Це абажури якоїсь жінки. Мексиканські.
— Можливо. Жінку звали Ліза Теруель. Вона виїхала звідси.
— Жінка б не виїхала звідси, не забравши з собою таких прекрасних абажурів, — сонно зауважила Наташа.
— Деколи покидають і набагато більше.
— Так. Коли когось переслідує поліція. — Вона сіла в ліжку. — Не знаю чому, але я раптом шалено зголодніла.
— Я так і думав. Я теж голодний.
— Як дивно. До речі, мені не подобається, коли ти щось знаєш наперед.
Я наклав гуляш на тарілки.
— Знаєш, Роберте, — сказала Наташа, — коли ти сказав мені, що йдеш до тої сім'ї з гуляшами, я тобі не повірила. Але ти справді там був.
— Я стараюся якнайменше брехати. Так набагато зручніше.
— Так воно і є. Наприклад, я не збираюся тобі брехати, що я тебе не обманювала.