На цьому запис Дубчака вривався. То була остання сторінка, перегорнувши яку, Чумак побачив, що частину загального зошита було відірвано.
Тривога за Марію й Олексу, а також враження від прочитаного заважали Чумакові прийняти якесь рішення. Він стояв, втупившись у порожнечу двору, ще з добрих півгодини. Почулися звуки розчахнутих кватирок. В інституті починався робочий день. Перший, про кого подумав Чумак, був начальник відділу, який, на щастя, перебував у відпустці і, отже, не міг побачити із свого вікна лабораторію. А її, з усього видно, слід негайно заправити пальним і відіслати туди, звідки вона з’явилася. Щойно він про це подумав, як пролунав скрип незмащених дверей. Учений упізнав невисоку постать Пойди. Впадали в очі незаймано білий комірець, такі ж манжети і чорний портфель у руці. Здавалося, в дверях стоїть людина-невидимка. Мить постоявши і нікого не виявивши в лабораторії, Пойда повернувся і вийшов у супроводі жалісного рипіння дверей. "Треба б змастити завіси..." — подумав Чумак, хоча це його й найменше обходило. Він захопив з собою щоденник і, причинивши двері лабораторії, поспішив до себе в сектор.
...Як тільки вчений зайшов до кімнати, пролунав дзвінок. Телефонував Славко.
— Мирославе Петровичу, — він навіть не привітався, — домовляйтеся про блок живлення. За півгодини з’явлюся, і ми замінимо ним старий...
— Де зараз Марія і Заміховський?
— Потім поясню. Не марнуйте часу.
— Гаразд, — сказав Чумак і поклав трубку.
Завжди флегматичний голос Славка цього разу бринів тривогою. У Чумака були й інші причини хвилюватись. Адже Мурченко з Пойдою умовили адміністрацію передати їм лабораторію Заміховського. І це мало відбутися одразу ж після повернення експедиції. Отже, треба, щоб лабораторія негайно зникла. Він уже наперед "смакував" скандал, який по тому вибухне. Адже Пойда бачив її сьогодні на власні очі. Чумакові раптом стало нічим дихати. Здавалося, в якусь мить хтось викачав з кабінету все повітря. Він ступив до вікна і розкрив його навстіж. Та з прохолодним ранковим повівом на нього накотилась нова хвиля тривоги: двір швидко перетнув Пойда. Він, мабуть, був десь у коридорі, бо йшов з тим же чорним портфелем. Озирнувшись, хутко зник за дверима лабораторії. Тільки зараз Чумак усвідомив, що він забув замкнути двері на ключ. Перед його очима на мить виникли панель управління хрономобілем з відкинутою кришкою і червона клавіша з написом "В дорогу". Учений метнувся з кабінету. Від того, як швидко він опиниться в лабораторії, залежить життя трьох людей. Адже, якщо Пойда випадково натисне на оту червону клавішу...
Щойно він опинився в коридорі, як відчув знайомий уже стан, коли простір немовби матеріалізується, — спочатку нагадує воду, потім драглі, а потім скло. І себе він на мить відчув вплавленим у те скло.
...Славко застав Чумака на порожньому подвір’ї. Вони якусь мить дивились один на одного: Чумак — з відчаєм, Славко — спантеличено і з докором.
— Я забув замкнути двері, і в лабораторію проник Пойда, — тихо проказав учений.
З дня останньої їхньої зустрічі Чумак ніби поменшав на зріст, його щоки запали, лице стало сірим. Вони довго мовчали, втупившись у те місце, де зовсім недавно стояла машина Заміховського. А тоді обізвався Славко:
— Гадаю, на порожній рейс назад у них пального все ж вистачить...
Вони попрямували в сектор. Чумак не віднімав руки від лівого боку грудей. На сходах він щоразу зупинявся і обережно переводив подих. Опинившись нарешті в кабінеті, він висунув шухляду столу і дістав ліки. Коли йому трохи полегшало, він запитав Славка, кивнувши на синій зошит:
— А куди поділася решта сторінок з цього щоденника?
— Не решта, а більша частина, — сказав Славко. — Я одірвав ті аркуші і залишив разом з майном. Їм же потрібно на чомусь вести записи.
Помовчали. Вчений запитав, вагаючись:
— Як ви гадаєте, Славо, чим там могло закінчитись?
Дубчак не поспішав з відповіддю. Його обличчя, на якому завжди було знати скепсис, навіть зарозумілість, ще більше видовжилось і тепер, здавалося, належало зовсім іншій людині — вдумливій і поміркованій.
— Гадаю, — нарешті обізвався Славко, пригладжуючи вуса, — що сцена моєї втечі відбувалася на їхніх очах. Це головне. А як учинять колеги, побачивши те, хтозна. Може, знайдуть прихисток у гаю, а може, рептилія, не бачачи більше загрози для своєї кладки, покине її і піде туди, звідки прийшла... Втім, мене більше турбує поява там Пойди.
— А те, що в реакторі може не вистачити пального на зворотний шлях, вас не турбує?
— У тому-то й справа. Якщо гравеліт опиниться в незвіданому краї з порожнім, так би мовити, "баком" та при наявності Пойди, вибратися звідти буде ой як важко.
— Ви вважаєте, що то гравеліт?
— Ну, авжеж. У казочку про "машину часу" я не повірив. А що може бути ще, як не гравеліт?
— Гаразд... А як по-вашому — у якому місці земної кулі ви побували?
— Важко сказати. Може, то якийсь із островів Нової Зеландії чи Галапагоського архіпелагу, а може, куточок у сельві Амазонки...
— Але ж і острови Нової Зеландії та Галапагосів, і південно-американська сельва кишать різноманітним птаством. Як могло трапитися, що при такій кількості комах зовсім відсутні птахи?
— Ну, я не знаю. — Виразом обличчя Славко нагадував тепер відмінника, якому на екзамені поставили питання поза програмою. — Пам’ятаєте, якийсь пілот виявив у амазонських хащах плато...
— Але ж на тому плато водиться безліч птахів...
Чумак ставив такі питання не з метою переконати Славка, що той справді побував у тріасі. Він зараз і сам був радий повірити у те, що Заміховський змайстрував гравеліт. Тоді б вони мали шанс дістатися до повітряних, морських або сухопутних трас і таким чином врятуватись. Але все, про що писав Заміховський, а також свідчив Дубчак, вказувало на те, що молодші колеги Чумака дійсно побували в тих краях, де простежуються найперші витки спіралі розвитку живого на Землі.
— Чому я вважаю небезпечною появу там Пойди? — обізвався Славко. — Якщо він наважився зайти в чужу лабораторію, та ще й заходився вмикати там прилади, то що йому завадить так само поводитися й там?
— Справа в тому, — сказав Чумак, — що є наказ про передачу лабораторії у відділ Мурченка. Через те Пойда й зайшов у неї...