5 березня до Татарського прискакав з донесенням козак, булавці терміново вимагали допомоги. Вони відступали майже без опору, не було патронів і гвинтівок; на їх нужденні постріли заамурці засипали їх кулеметним дощем, крили з двох батарей. В таких обставинах не було коли дожидатись наказів з округу. І Петро Мелехов вирішив виступати із своїми двома сотнями. Він прийняв командування й над рештою чотирма сотнями сусідніх хуторів. Уранці вивів козаків на бугор. Спочатку, як звичайно, цокнулись розвідники. Бій розгорнувся згодом.
Біля Красного лугу, за вісім верстов до хутора Татарського, де колись Григорій з жінкою орав і був застигнутой зимою, де вперше признався він Наталі, що не кохад її, — цього тьмяного зимового дня на снігу біля глибоких ярів спішувались кінві сотні, розсипались цепи, коноводи відводили під захист коні. Внизу 3 увігнутої просторої котловини трьома цепами йшли червоні. Білий простір Западини був покарбований чорними цяточками людей. До цепів під'їздили підводи, метушились кінні. Козаки, відділені від супротивника двома верствами відстані, неспішно готувались приймати бій. *
На своєму ситому, злегка запареному коні од уланських сотень, що вже розсипались, прибіг до Григорія Петро. Він був веселий, жвавий.
— Братця! Патрони приощаджуйте! Бити, коли подам команду... Гр игорію, одведи свою півсотню сажнів на півтораста ліворуч. Поспішись! Коноводи хай докупи не з'їздяться. — Він дав ще кілька останніх наказів, дістав бінокль. —Мов би батарею встановлюють на Матвієвій могилі ?
— Я давно примічаю: голим оком видно.
Григорій взяв з його рук бінокль, придивився. За могилою, з обвіяним вітрами вершком, чорніли підводи, малюсінькі мелькали люди.
Татарська піхота, — "пластунки", як їх жартома прозвали кінні, не зважаючи на суворий наказ не сходитись, збірались купками, ділились патронами, курили, перекидались яса ртами. На голову вище від дрібнуватих козаків хиталась папаха Христоні (потрапив він до піхоти, позбувшись коня), червонів тривух Пантелея Прокоповича. У піхоті гуляла більшість стариків та молодятник. Праворуч од незрізаних хащів сояшничиння, верстви на півтори стояли фланці. Шістьсот чоловіка було в їх чотирьох сотнях, але майже двісті коноводили. Третина всього складу ховалась в положистих відножинах ярів з кіньми.
— Петре Пантелейовичу! — гукали з піших лав. — Гляди, в бою не кидай нас, піших!
— Будьте спокійні! Не покинемо,—посміхався Петро і, поглядаючи на цепи червоних, що помалу посувалися на узгірок, почав нервозно помахувати нагаєм.
— Петре, руш сюди, — попрохав Григорій, одходячи геть від цепу.
Той під'їхав. Григорій, морщачись, з видимим невдоволенням, сказав:
— Позиція мені не до душі. Треба б проминути ці яри. А то обійдуть нас з флангу — біди наберемось. А ?
— Чого ти там ! — досадливо відмахнувся Петро. — Як це нас обійдуть? Я в лизерві зоставив одну сотню, та в гіршому разі і яри здадуться. Бони не перешкода.
— Гляди, хлопче! — застерігаючи кинув Григорій, не востаннє швидко обмацуючи очима місцевість.
Він підійшов до свого цепу, оглянув козаків. У багатьох на руках вже не було плетінок та рукавичок. Пр ипікало хвилювання — скинули.
Дехто нудився: то шаблю поправить, то шпеник пояса пересуне тугіше.
— Командир наш зліз з коня, — посміхнувся Федот Бо-довськов і насмішкувато злегка покивав у бік Петра, що розвалисто Йшов до цепів.
— Гей ти, генерал Платов! — їржав косорукий Олекса Шаміль, озброєний самою шаблею.-—Накажи донцям по чарці горілкн.
— Мовчи, горільчанику! Відітнуть тобі червоні другу руку, чим до рота понесеш? З корита доведеться хлебтати.
— Но — но!
— А випив би, недорого віддав! — зітхав Степан Астахов і навіть русий вус закручував, скинувши руку з ефеса.
Розмови в цепу йшли найневідповідніші до моменту. І враз змовкли, як тільки за Матві вою могилою октавою бухнула гармата.
Густий важкий звук вихопився з ясерла грудкою і довго танув над степом, як біла пінка диму, зімкнувшись з виразним та вкорочено — різким тріскотом вибуху. Набій не добрав відстані, розірвався за півверстви від козацької розстрільні. Чорний дим у білій променистій облямівці снігу помалу зметнувся над ріллею, впав униз, стелячись та припадаючи до бур'янів. ЗаРаЗ же у червонім цепу запрацювали кулемети. Мороз скрадав повноту звука, кулеметні черги вистукували нічною клепачкою сторожа. Козаки лягли в сніг, в бур'янок, щетинисте безголове сояш-ничиння.
— Дим дуже чорний, мовби від німецького набою! — крикнув Про хір Зиков, оглядаючись на Григорія.
У сусідній, (уланській сотні знявся галас. Вітром докинуло крик:
— Кума Митрофана вбило!
Під вогнем до Петра підбіг рудобородий рубежінський сотенний Іванов. Він витирав під иапахою лоб, задихався :
— От сніг — так сніг. До чого завалисто — ніг не висмикнеш !
— Ти чого? — настропалився, зсуваючи брови, Петро.
— Мисля прийшла, товаришу Мелехов! Пошли ти одну сотню низом до Дону. Зніми з цепу і пошли. Нехай вони низом сходять і добіжать до хутора, а звідтіля вдарять у тил червоним. Вони обози, мабуть, покидали... Ну, яка там охорона? Знов яіє паніку наведуть.
"Мисля" Петрові сподобалась. Він скомандував своїЩ
півсотні стріляти, махнув рукою випростаному на ввесь зріст Латишову і валко закрокував до Григорія, З'ясував у чім річ, коротко наказав:
— Веди півсотню. Натисни їм на хвіст!
Григорій вивів козаків, у видолинку посідали верхи, швидкою ристю закуріли до хутора.
Козаки випестили по дві обійми на гвинтівку, примовкли. Цепи червоних лягли. Захлинулись чечіткою кулемети. В одного з коноводів вирвався поранений шалою кулею білоногий кін Мартина Шаміля і, ошалівши, промчав через цеп рубежінських козаків, подався з гори до червоних. Кулеметна цівка різонула його, і кінь на всьому скаку високо підкинув задком, хрьопнувся в сніг.
— Ціль у кулеметників! — переказували по цепу Петрів наказ.
Цілили. Били тільки вправні стрільці — і нашкодили. Непоказний козачок з Верхньо — Кривського хутора одного по одному перемітив кулями трьох кулеметників, і "максим" із закипілою в кожусі водою, замовк. Але перебиту прислугу заступили нові. Кулемет знову зарокотав, розсіюючи смертне насіння. Залпи валились часто. Вже занудились козаки, все глибше зариваючись у сніг. Анікушка докопавсь до голенької землі, не перестаючи штукарити. Вийшли в нього патрони (їх було п'ять штук у зеленій проржавілій обіймі), і він зрідка, витикаючи із снігу голову, видавав губами звук, дуже схожий на висвист, видаваний бабаком у момент переляку.