— Старий! Що це ти?..
— А? Чого? — захапався старий, підводячи від полив'яної миски каламутні очі. Іллівна махнула рукою і відвернулась, бгаючи коло очей вишиваний рушник.
— їсте ви, тату, наче три дні не ївши, — зі злобою сказала Дарка й блиснула очима.
— їм? А ну, так... так... так... я не буду... — збентежився Пантелей Прокопович. Він розгублено оглянув усіх за столом і, пожувавши губами, замовкнув, на запитання не відповідав, супився.
— Кріпись, Прокоповичу, чого це ти так уже в розпач упадаєш? — після поминок бадьорив його піп Вісаріон.— Смерть його свята, не гніви бога, старий. Син за царя і батьківщину терновий вінець прийнявша ти... Гріх, Пантелею Прокоповичу, гріх тобі... Бог не простить!
— Я й так, батюшко... Я й те кріплюсь. "Смертю хоробрих забитий", командир он пише.
Поцілувавши в руку священика, старий припав до одвірка і вперше за весь час після звістки про смерть сина заплакав, увесь здригаючись.
З того дня переломив себе і від удару духовно очутився.
Кожен по-своєму вилизував рану.
Наталка, почувши від Докійки про смерть Григорія, вибігла на двір. "Смерть заподію! Кінець тепер мені. Швидше",— гнала її, вогнем пекла думка. Вона пручалася в Дар-чиних руках і з радісною полехкістю приймала непритомність, аби віддалити ту хвилину, коли повернеться свідомість і владно нагадає про те, що сталося. Тиждень перебула в лихому забутті і повернулася в реальний світ інша, притихла, виснажена чорною неміччю... Невидимий покійник пребував у Мелехівському курені, і живі пили його васильковий трупний запах.
XVII
Мелехови на дванадцятий день після звістки про смерть Григорія дістали від Петра аж два листи зразу. Докійка ще на пошті прочитала їх і — то летіла додому, мов та зі-линка, підхоплена вихром, то хитаючись тулилася до тинів. Не абиякого переполоху наробила вона по хуторі і надзвичайне хвилювання внесла в хату.
— Живий Гриць!.. Живий наш рівненький!.. — ридаючи голосом лементувала вона ще здалека. — Петро пише!.. Поранений Гриць, а не забитий!.. Живий, живий!..
"Вітаю вас, любі тато й мамо, — писав Петро в листі, поміченому датою від 20 серпня. — Сповіщаю вас, що наш Грицько мало не віддав богові душу, а тепер, хвалити бога, живий і здоровий, чого і вам бажаємо від господа бога, здоров'я та щастя. Під містом Кам'янка-Струмілове був їхній полк у бою, і під час атаки бачили козаки з його чоти, що зрубав його палашем угорський гусарин, і Григорій.упав з коня, а далі нічого не було нам відомо. І хоч як я питав у них, нічого не могли вони розказати. Згодом уже дізнався я від Михася Кошового, — приїздив Михась до нашого полку для зв'язку,— що пролежав Григорій до ночі, а вночі опритомнів і поповз. І повз він за зорями, дорогу визначаючи, і натрапив на пораненого нашого офіцера. Був цей офіцер поранений — підполковник драгунського полку, і поранило його набоєм у живіт та ноги. Григорій узяв його і проволік на собі шість верстов. А за це вийшла йому відзнака — георгієвський хрест і в' молодші урядники попромований Грицько. Он як! Поранений Грицько зовсім легко, стругнув його неприятель палашем по голові, шкіру стесав; а впав він з коня і умлів. Тепер він у лавах,— казав Михась. Ви вибачайте, що так написано. Пишу на сідлі, і дуже хитає".
В другому листі просив Петро прислати йому сушні з "рідних дінських своїх садків", і просив не забувати, писати частіш, там же лаяв він Григорія за те, що за словами козаків, погано Грицько доглядає коня, а йому, Петрові, досадно, бо кінь гнідий його, Петрів, власний і кревний; прохав батька від себе написати Григорієві.
"Я йому доводив вже через козаків, що коли він не доглядатиме коня, як свого, то зустрінемось і я йому пику мазкою вмию, хоч він і хрестовий кавалер тепер"
— писав Петро.
Далі йшли незчисленні поклони, і від пом'ятих, змочених дощем рядків листа відчутно віяло гірким сумом. Не солодко, видно, і Петрові давалася служба.
Шкода було дивитись на Пантелея Прокоповича, приголомшеного радістю. Він, зграбаставши обидва листи, ходив з ними по хуторі, ловив письменних і "примушував читати,— ні, не для себе, а радістю пізньою хвалився старий перед усім хутором.
— Ага! Бач, як Грицько мій? А? — підносив він сторч копитасту долоню, коли читач, спотикаючись по складах, доходив до того місця, де Петро описував подвиг Григорія, що на собі проволік шість. верстов пораненого підполковника.
— Перший хрест на весь хутір має, — пишався старий і, ревниво відбираючи листи, ховав їх у підшивку м'ятого кашкета, йшов далі, шукаючи іншого письмака.
Сам Сергій Платонович, побачивши його у вікно крамниці, вийшов, скидаючи кашкета.
— Зайди но, Прокоповичу.
Він тиснув старому руку своєю м'ясистою білою рукою, говорив:
— Ну, вітаю, вітаю... Кхм... Таким сином пишатись треба, а ви його відпоминали. Читав про його подвиг у газетах.
— І в газетах прописано? — давився Пантелей Прокопович сухою спазмою.
— 'Є повідомлення, читав, читав.
Сергій Платонович сам дістав з полиці три чвертки найкращого турецького тютюну, не важачи насипав у мішечок дорогих цукерків і, передаючи все це Пантелеєві Прокоповичу, сказав:
— Посилатимеш Григорієві Пантелеевичу посилку, надішли від мене" поклін і оце.
— Бо-ж-же мій! Честь то Грицькові яка!.. Весь хутір про нього гомонить!.. Дожив я!.. — шепотів старий, сходячи з приступок Мохівської крамниці. Він висякався рукавом чекменя, розчавив лоскотливу сльозу, подумав: "Старію, видно. Слабкий на сльозу став... Ех, Пантелею, Пантелею, куди життя розтринькав? Мов з кременю був раніше, з баржі лантухи по вісім пудів таскав, а тепер? Підкосив мене Грицько трошки..."
Він закульгав вулицею, притискуючи до грудей торбинку з цукерками і знову думки його, мов чайка над болотом, вилися навколо Григорія, наверталися на пам'ять слова з листа Петрового.
Отоді й зустрівся йому сват Коршунов. Він перший озвався до Пантелея Прокоповича.
— Ей, свате, зажди но!
Вони не бачились з дня оголошення війни. З того часу, як пішов Григорій з дому, зайшли в них стосунки не то щоб ворожі, а холодно-натягнуті. Мирон Григорович злостився на Наталку, бо вона принижується перед Григорієм, сподівається від нього милостині. І його, Мирона Григоровича, примушує переживати таке саме приниження. <