— Ну, як, вивчаєте війну? — спитав Листницький, косо глянувши ззаду Бунчука, що ступав трохи позаду.
— Так... вивчаю,' мов би.
— Що ви думаєте робити після війни? — чомусь запитав.
Листницький, дивлячись на руки охотника, вкриті брунатною кінською шерстю. 7 .
— Хтось посіяне збиратиме, а я... подивлюсь, — примружив Бунчук очі.
— Як вас зрозуміти?
— Знаєте, сотнику, — ще пронизливіше примружився той, — приказку: "Хто посіє вітер, пожне бурю"? Отож бо.
— А ви б без алегорій, ясніш.
— І так ясно. Прощавайте, сотнику, мені ліворуч.
Бунчук приклав волохаті пальці до козирка козацького
кашкета, звернув ліворуч.
Знизуючи плечима, Листницький довго проводив його поглядом.
"Що він дивачить чи просто людина з чудинкою?" — роздратовано думав він, крокуючи до охайної землянки командира сотні.
XVI
Разом з другою чергою пішла й третя. Станиці, хутори над Доном збезлюділи, мов під косовицю, наче наї жнива вийшла вся Донщина.
На кордонах гіркі розгорталися того року жнива: хапала смерть робітників, і не одна вже простоволоса козачка відголосила по мертвому: "І рідний, ти мі-і-і-й... І на кого ж ти мене покидаєш?.."
Накладали рідні головами, лили червону козацьку кров і мертвоокі, непробудні, тліли під артилерійську панахиду в Австрії, в Польщі, в Прусії... Відай, не доносив східній вітер до них плачу жінок та матерів.
Цвіт козацький залишив господи і гинув там серед смерти, вошей і жаху.
Гожого вересневого дня літало над хутором Татарським молочно-райдужне бабине літо, тонке таке, клоччювате. По-удовиному усміхалось збезкровлене сонце, сувора дівоча синь неба була неприступно чиста, гордовлива. За Доном, діткнутий пожовтю, смутився ліс, блякло полискувала тополя, дуб ронив рідке мережано-різьблене листя, сама тільки вільха визивно зеленіла', тішила живучістю своєю гостре сороче око.
Того дня Пантелей Прокопович Мелехов одержав листа з дієвої армії. Листа принесла з пошти Докійка. Поштмай-стер, даючи його їй, кланявся, трусив лисиною, принижена розводив руками:,
— Ви, ради бога, пробачте мені, що листа я розпечатав. Так і скажіть татові: мовляв, Фирс Сидорович листа, так і так, розпечатав. Дуже йому було цікаво, мовляв, про війну дізнатися, як там і що... Ви вже даруйте і батенькові Пантелеєві Прокоповичу так і доложіть.
Проти звичаю він був розгублений і вийшов провести До-кійку, не помічаючи того, що ніс його до половини вимазаний атраментом.
— Вже ви там того... Не сердитеся, крий боже... Я ж по знайомості... — Ще щось недоладне плів він услід Докійці, вклонявся, і в цьому відчула вона щось мов пересторогу.
Додому повернулася схвильована, довго не могла дістати з-за пазухи листа.
— Мерщій, ти!!. — гримнув Пантелей Прокопович, погладжуючи тремтячу бороду.
Докійка, дістаючи конверта, швиденько говорила:
— Поштмайстер сказав, що прочитав листа' з цікавости і щоб ви, тату, на нього не ображались.
— Чорт з ним. Від Грицька? — напружено спитав старий, дихаючи з сопінням в обличчя Докійці. — Від Григорія мов би? Від Петра, чи що?
— Татуню, ні... Рука чужа на листі.
— Читай ти, не томи! — закричала Іллівна, важко підкочуючись до ослону (в неї пухли ноги, ходила вона, рідко ними переступаючи, наче на коліщатах котилася). Засапавшись прибігла знадвору Наталка, стала коло печі, стиснувши ліктями груди, скособочивши покалічену шрамом шию. На губах її трепетно, соняшним зайчиком тремтіла усмішка, вона сподівалася поклону від Гриця і хоч малої, хоч побіжної згадки про неї в нагороду за її собачу прив'язаність, за вірність,
— Дарка ж де? — шепнула стара.
— Цитьте! — зикнув Пантелей Прокопович (лють округлила його очі) і до Докійки: — читай!
— Повідомляю вас, — почала Докійка і, сунучись з лави, тремтячи, крикнула не своїм голосом:
— Тату! Татуню!.. Ой, ма-а-а-мо! Гриць наш!.. Ох, ох!.. Гриця... Вбили!..
Плутаючись у листі миршавої герані, билася на вікні строката оса, дзижчала. На дворі мирно квоктала курка, в настіж розчинені двері чути було далекий дитячий дзвін-котливий сміх.
Обличчя Наталчине потворив корч, а кутки вуст, ще не встигли стерти недавньої трепетної посмішки.
Підводячись, паралічно тіпаючи головою, нестямно дивився Пантелей Прокопович, як корчилася долі Докійка.
"Повідомляю Вас. що син Ваш, козак 12-гО' дінського козачого . полку, Григорій Пантелеевич Мелехов, вночі проти 16 серпня цього року загинув у бою під містом Кам'янка-Струмилове. Син ваш поліг смертю хоробрих, хай це буде утіхою у великому Вашому горі. Майно, що залишилось, буде передано рідному братові його Петрові Мелехову. Кінь залишився при полку.
Командир четвертої сотні, підосавул Полковников Дійова армія.
18 серпня 1914 року".
Після звістки про смерть Григорія Пантелей Прокопович якось зразу подався. Він старішав з кожною дниною на очах у близьких. Невідворотна розв'язка настигала його: зраджувала пам'ять і мутився розум. Він ходив по господі згорблений, чавунно-почорнілий; гарячковий маслянистий виблиск очей виявляв його душевне збентеження.
Листа від командира сотні він сам поклав під образи І кілька разів на день виходив до сіней, кивав Докійці пальцем.
— Вийди но до-мене.
Та виходила.
— Принеси листа про Григорія. Читай! — наказував він, боязко поглядуючи на двері світлиці, за якими томилася в невимовній тузі Іллівна, — Ти тихше читай, як сама собі, — хитро підморгував він, весь корчачись, показуючи очима на двері: — тихше читай, а то мати... Біда... — Докійка, ковтаючи сльози, перечитувала .першу фразу, і Пантелей Прокопович, що звичайно сидів навпочіпки, підносив сторч широку як кінське копито, чорну долоню.
— Стривай! Далі знаю... Віднеси, поклади під божник...
Ти тихше, а то мати наша... — і знову він потворно підморгував і весь кривився, мов деревна кора на вогню.
Сивів він кружинами, сліпучо-біла сивизна швидко поплямила голову, нитками розкидалась у бороді. Він став ненажерливий, їв багато і неохайно.
На дев'ятий день після панахиди запросили попа Віса-ріона і рідних на поминки по забитому воїні Григорії.
Пантелей Прокопович їв швидко ,й жадібно, на бороді його кільцями лежала локшина. Іллівна, що із страхом придивлялася до нього ці останні дні, заплакала.