— "Здрастуй, дорогий сину наш, Григорію Пантелеевичу. Шлемо ми тобі щонайнижчий поклон і від всього батьківського серця, з матір'ю твоєю Василиною Іллівною, батьківське— благословення. Кланяється тобі брат Петро Пантелеевич з дружиною Даркою Матвійовною і бажає тобі здоров'я та щастя, ще кланяється тобі сестра Докія і вся челядь. Лист твій пущений від лютого п'ятого дня, ми одержали і сердешно дякуємо за нього.
А як ти прописав, що кінь засікається, то заливай йому смальцем, ти знаєш, і на задок не підковуй, коли немає слизоти, або,
— мовити, ожеледі. Дружина твоя Наталка Миронівна живе в нас й пробував при здоров'ї і все їй гаразд.
Вишень-сушениці мати тобі надсилає і пару вовняних панчох, а ще сала й усяких гостинців. Ми всі живі й здорові, а дитина в Дарки померла, про що оповіщаємо. Недавно перекривали з Петром комори і він тобі наказує коня доглядати і зберігати. Корови потелились: стара кобила починає, відбила вим'я і видно, як лоша в неї в череві ворушиться. Покрив її з станичної стайні жеребець на окличку "Дінець" і на п'ятому тижні сподіваємося. Ми раді про твою службу і що начальство похваляє тебе. Ти служи, як годиться. За царем служба не пропаде. А Наталка тепер у нас житиме і ти про це подумай. А ще біда, на масляній зарізав звір три вівці. Ну, бувай здоров і хай тебе бог милує. Про жінку не забувай, мій тобі наказ. Вона ласкава баба і в законі з тобою. Ти борозну не ламай, і батька слухай.
Твій батько, старший урядник Пантелей Мелехов".
Полк Григорія стояв за чотири верстви від російсько-австрійського кордону, в містечку Радзивілові. Григорій писав додому рідко. На звістку про те, що Наталка прийшла до батька, відповів стримано, просив передати їй поклон; зміст листів його був ухильний і неясний. Пантелей Прокопович примушував Докійку або Петра перечитувати їх кілька разів, вдумуючись в затаєну між рядків, невідому Грицькову думку. Перед Великоднем він у листі руба поставив питання про те, чи житиме Григорій, повернувшись із служби, з жінкою, чи як і перше з Оксаною.
Григорій з відповіддю зволікав. Після тройці дістали від нього короткого листа. Докійка читала швидко, ковтаючи кінці слів, і Пантелей Прокопович ледве встигав вловити зміст, відкидаючи численні поклони й допитування. В кінці листа Григорій торкався питання про Наталку.
"Ви просили, щоб я прописав, житиму я чи ні з Наталкою. Але я вам, тату, скажу, що відкраяну скибку не приліпиш. І чим я Наталку тепер примовлю, як у мене, як самі знаєте, дитина? А обіцяти я нічого не можу, 'і мені про це нудно гомоніти. Недавно спіймали на кордоні жида з контрабандою і нам довелось його побачити, пояснює, що незабаром буде з австрійцями війна, і цар їхній ніби приїздив до кордону, оглядав звідки зачинати війну і які землі собі захопити.
Як зачнеться війна, може і я живий не буду, загодя нічого вирішувати..."
Наталка працювала в свекра і жила, плекаючи несвідомо надію на поворот чоловіка, нею піддержуючи свій підупа-лий дух.
Вона нічого не писала Григорію та ніхто в. родині не чекав від нього листа з такою тугою й болем.
Звичайним непорушним порядком ішло на хуторі життя: повернулись козаки, що відслужили свій термін, буднями сіренька робота непомітно зжирала час; неділями зранку сунули до церкви родинними табунами; йшли козаки в мундирах і святкових шаравара.х; довгими шарудливими надол-ками різнобарвних спідниць замітали порох баби, туго затягнені в картаті кофти з буфами на збрижених рукавах, підіпрілих і злинялих під пахвами від гостро-солодкого, що вдаряє в ніс, мов гірчиця, бабського поту.
А на квадратовому фасі майдану настовпужувались голоблі возів, верещали коні, сновигав різний, люд; коло по-жежці болгари плянтатори торгували городиною, розкладеною на довгих ряднах; позад них юрмилася, дітвора, розглядаючи випряжених верблюдів, що погордо оглядали торговицю і товпища, що перекипали червонооколими кашкетами й квітчастим розсипом бабських хусток. Верблюди пінно перетирали бур'янову жуйку, відпочиваючи від постійної роботи на чигирі1), і в зеленуватій сонній полуді застигали їх очі.
Вечорами в тупотливому дзвоні стогнали вулиці, грища лунали піснями, танками під гармошку, і тільки глупої ночі догорали в теплій сухмені останні чна околицях пісні.
Наталка на вулицю не ходила, з радістю вислухувала немудрі Докійчині оповідання. Непомітно вирівнялась Докійка в ставну і на свій кшталт гарну дівчину. Рано виспіла, мов яблуко-скороспілка. Цього року, край кладучи її під-літству, прийняли її старші подруги до дівочого свого товариства. Зростом вийшла Докійка в батька: присадкувата, смаглява.
П'ятнадцята весна минула, не вирівнявши тонку незграбну-вату її постать. Була в ній мішанина, зворушлива й наївна, дитинства й не зовсім розквітлого дівоцтва: міцніли і помітно випиналися під кофточкою невеличкі, з кулак, перса, роздавалася в плечах; а в довгих, трішки косих розрізах очей, такі самі ще соромливі й бешкетливі іскрились чорні в агатовій сині білків миндалини очей. Прих1одячи з вулиці, жона Наталці тільки розказувала немудрі свої таємниці.
— Наталю, ясочко, щось хочу розказати...
— Ну, розкажи.
— Михась Кошовий учора цілий вечір зі мною просидів на дубках під гамазеями.
— Чого ти почервоніла?
— Ані трішки.
— Глянь у дзеркало. Чисто полум'я.
—'Ну, стривай. Ти ж засоромила...
— Розказуй, я не буду.
Докійка смаглявими долонями розтирала зашарені лиця, притискаючи пальці до скронь, видзвонювала молодим, безпричинним сміхом: "Ти, — каже, — мов та повная рожа..."
— Ну, ну?—підбадьорювала Наталка, радіючи чужій радості, забуваючи про свою, розтоптану і минулу.
— А я йому: "Не бреши, Михайло". А він божиться, — Докійка дзвіночками розсипала сміх по світлиці, мотала головою, і чорні, туго заплетені кіски ящірками метлялися по нлечах її та спині.
— Що ж він ще плів?
— Хустку, мовляв1 дай на пам'ять.
— Дала?
— Ні, — кажу, — не дам. Піди в своєї кралі попрохай. Адже він з Єрофеєвою невісткою... Вона жалмерка, гуляє.
— Ти подалі від нього.
— Я й так далеко. — Докійка, перемагаючи усмішку, огю-відала: — 3 вулиці йдемо додому, троє нас дівчат, і доганяє нас п'яний дід Михей: "Поцілуйте,—кричить,—хороші мої, по гривні відвалю". Як кинеться на нас, а Нюрка його хворостиною через лоб. Насилу втекли.