В розкритих саквах виднівся круг—на чотири ноги—гіід-ков, вухналі,, загорнені в промащену ганчірку, шитв'янка з парою голок і нитками, рушник.
Востаннє оглянув Григорій своє майно, присів навпочіпки й витер рукавом вимащені краї в'ючних пряжок. Від краю майдану поволі посувалася комісія проз лаву козаків, виши-куваних над своїми попонами. Офіцери й отаман уважно роздивлялися на козаче спорядження, присідали, підбираючи поли світлих шинелів, рилися в торбаіх, розглядали шит-в'янки, на руку прикидуючи вагу торбинок з сухарями.
— Диви, хлопці, отой цибатий, — казав хлопець, що стояв поруч з Григорієм, показуючи на окружного військового пристава, — копає, мов пес тхорячу нору.
— Ач, ач, чортило!.. Торбу вивертає!
— Мабуть, непорядок, а то б не требущив би.
— Ото, він либонь вухналі рахує?
— От псяюха!
Розмови потроху вщухли, комісія наближалася, до Грицька залишалося кілька чоловіка. Окружний отаман в лівій руці ніс рукавицю, правою помахував, не згинаючи її в лікть Григорій підтягнувся, ззаду покашлював батько. Вітер ніс по майдані запах кінської сечі й талого снігу. Невеселе, мов з похмілля, поглядало сонце.
Група офіцерів затрималась коло козака, що стояв поруч Григорія, і по одному перейшла до нього.
— Прізвище, ім'я? ) —
— Мелехов Григорій.
Пристав за хлястика підняв шинелю, понюхав підшивку, бігло перерахував застібки; інший офіцер, з наплічниками хорунжого, мняв у пальцях добротне сукно шарвар; третій, нахиляючись так, що вітер на спину йому закидав поли шинелі, нишпорив у торбах. Пристав, мізинцем і великим паль-
цем, обережно, мов до гарячого, доторкнувся до ганчірки з вухналями, плямкаючи губами, рахував:
— Чому 23 вухналі? Це що таке? — сердито смикнув він край ганчірки.
— Нікак нєт, ваше високоблагородіє, 24.
— Що я, — сліпий?
Григорій метушливо відвернув загнутий край, що прикривав двадцять четвертий вухналь, пальці його, кошлуваті, чорні, злегка доторкнулись до білих, мов цукор той, пальців пристава. Той смикнув руку, наче вколовся, потер її о бойовику сірої шинелі, гидливо кривлячись, надів рукавицю.
Григорій помітив це, випроставшись, зло посміхнувся. Погляди їх зустрілися, і пристав, червоніючи верхівками щок, підняв голос:
— Єк дивишся!' Єк дивишся, козаче?..—Щока його, з присохлим коло вилиці порізом від бритви, вся зарум'яніла. —, Чому в'ючні пряжки не в порядку? Чому трензелі такі? Що це ще таке? Козак ти чи мужицький личак?.. Де батько?
Пантелей Прокопович смикнув коня за повід, виступив крок уперед, пристукнувши кривою ногою.
— Служби не тямиш?.. — присікався до нього пристав, злий ще з ранку, бо програвся в преферанс.
Підійшов окружний отаман, і пристав потихшав. Окружний ткнув носком чобота в подушку сідла, гикнувши, перейшов далі. Ешельонний офіцер того полку, до якого потрапив Григорій, чемненько перерив усе аж до шитв'янки і відійшов останній, задкуючи, закурюючи на вітрі.
Через день потяг, що рушив від станції Чертково, тягнув валку червоних вагонів, навантажених козаками,' кіньми та фуражем на Ліски.— Вороніж.
В одному з них, спершись на дощані ясла, стояв Григорій. Повз розсунуті двері вагона бігла чужа рівнинна земля, віддалеки каруселило блакитне й ніжне пасмо лісу.
Коні хрумтіли сіном, переступали, почуваючи хистку підпору під ногами.
Пахло в вагоні степовим полинем, .кінським потом, весняною розталлю, і далека майоріла на обрії смужка лісу, блакитна, задумана й недосяжна, мов та вечірня неяскрава зоря.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
і.
В березні 1914 року розтальним веселим днем прийшла Наталка до свекра. Пантелей Прокопович заплітав кучерявим сизим хмизняком тин, що бугай поламав. З даху капало, сріблилися бурульки, дьогтьовими смугами чорніли на карнизі сліди колишніх затьоків.
4 Ласкавим телям горнулося до відталого горбка руде потепліле сонце, і земля набухала, на крейдяних мисах, що залисинами стікали з наддінського взгірка, малахітом зеленіла рання трава.
Наталка, змарніла й худа, підійшла ззаду-до свекра, схилила покалічену, скривлену шию.
— Здоровенькі були, тату!
— Наталонько? Добридень, люба, добридень... Ех, ти...—
заметушився Пантелей Прокопович. Хворостина, випавши з рук його, скрутилась і випросталась. '
— Ти чого ж це й очей не показуєш? Ну, ходімо до хати, ото мати тобі зрадіє.
— Я, тату, прийшла... — Наталка непевно повела рукою й відвернулась.
— Як не проженете, залишусь назавжди у вас...
— Що ти, що ти, голубонько! Хіба ти нам чужа? Григорій он прописав у. листі... Він, дівко, про тебе наказував спитати.
Пішли до хати. Пантелей Прокопович кульгав метушливо й радісно.
Іллівна, пригортаючи Наталку, пустила рясний ланцюжок сліз, прошепотіла сякаючись у завіску:
— Дитину б тобі... Вона б його присушила. Ну, сідай. Дайно я млинців дістану.
— Спасибі, матусю... Я от прийшла...
Докійка, вся в полумені рум'янцю, вбігла з двору до кухні і з розгону обхопила Наталчині коліна.
— Безстидниця! Забула про нас!..
— Сказилась, кобило! — крикнув удавано суворо на неї батько.
— Велика ти яка... — роняла Наталка, розводячи Докійчині руки й заглядаючи їй в обличчя.
Заговорили разом усі, перебиваючи один одного й замовкаючи.
Іллівна, підпираючи щоку долонею, смутилася, з болем вдивляючись в неподібну до колишньої Наталку.
— Зовсім до нас?—допитувалась Докійка, шарпаючи На-талчині руки.
— Хто його знає...
— Чого там, рідна жінка, та десь житиме! Залишайся!— вирішила Іллівна і гостила невістку, соваючи по столі череп'яну миску, повну млинців.
Прийшла Наталка до свекра після довгих вагань. Батько її не пускав, сварився й соромив, переконуючи, але їй ніяково було одужавши дивитися на своїх і почувати себе в рідній колись сім'ї майже чужою. Те, що хотіла вона собі віку вкоротити, віддалило її від рідних. Пантелей Прокопович зманював її весь час після того, як вирядив Григорія на службу. Він твердо поклав узяти її до себе й помирити з Григорієм.
З того дня Наталка залишилась у Мелехових. Дарка зовні нічим не виявляла свого незадоволення; Петро привітно ро-дався, а косі часом погляди Дарчині надолужувала гаряча Докійчина прихильність і батьківськи-любовне ставлення старих.
Другого дня, скоро Наталка перебралась до свекра, Пантелей Прокопович наказав Докійці написати до Григорія такого листа*-