Якось сторож Давидко безпалий розказував. "Дивлюся опівночі, а в крайнє вікно добивається чоловік. Ну, думаю, злодій до — Платоновича. Підбігаю, значить.—Що за їден? Поліцаю, сюди! А це ж він і є, Митько!— Дівчата нині, трясця їм, пішли...
—. Митько моєму Микишці розписував: "свататиму,
мовляв".
— Хай хоч трохи смарклю витре!
— Присилував її, чувати, зґвалтував...
— І-і-і-, кумасю, сучка не схоче, то й пес не скоче.
Текли вулицями й завулками чутки-чуточки... Мазали досі чисте ім'я дівчини, мов ті нові ворота густим дьогтем...
Впала неслава на залисілу голову Сергія Платоновича, мов той трям з рештовання на людину, що повз іде, і придавила —до землі.
Два дні не виходив ані до крамниці, ані на млин. Челядь, що містилася внизу, з'являлася тільки перед обідом.
На' третій день запрягли Сергієві Платоновичу в бігунки сірого в яблуках жеребця, поїхав до станції, велично й неприступно киваючи головою зустрічним козакам. А слідом за ним прошелестіла з двору полискуючи лаком віденська коляса. Кучер Омелян, слинячи прикипілу до посивілої борідки вигнуту люлечку, розібрав синій шовк віжок, і пара вороних, виграючи, зацокали вулицею. За кручею Омеляно-вої спини виднілася бліда Лисавета. Легеньку валізку держала в руках і невесело посміхалася: махала рукавичкою Володимирові та мачусі, що стояли коло воріт. Пантелей Прокопович, шкутильгаючи з крамниці, поцікавився, звертаючись до дворака Микити:
— Куда ж вирушила панянка?
І той, розуміючи цю нехитру людську цікавість, відповів:
— До Москви, в науку, курси проходити.
Другого дня сталася подія, перекази про яку довго переминали і коло Дону, і під тінню колодязних журавлів, і на прогоні... Смерком (із степу прокуріла вже череда) прийшов до Сергія Платоновича Митько (навмисно припізнився, щоб не бачили люди). Не просто собі прийшов, а сватати доньку його Лисавету.
До цього бачився він з нею разів з чотири, не більше. Під час останньої зустрічі між ними відбулась така розмова:
— Виходь за мене заміж, Лисавето, а?
— Дурниці!
— Жалітиму, кохатиму... Працювати в нас є кому, будеш коло вікна сидіти, книжки читатимеш.
— Дурний ти!
Митько образився і замовкнув. Пішов того вечора додому рано, а вранці заявив здивованому Миронові Григоровичу.
— Тату, одружи.
— Перехристись!
— Справді, не жартома говорю.
— Приспічило?
— Киньте бо...
— Котра ж зачепила, чи не Мартонька часом?
— Засилай старостів до Сергія Платоновича.
Мирон Григорович акуратно розложив на лаві чоботарський струмент (лагодив він шлеї), хахикнув.
—'Ти, синку, нині веселий, бачу.
Митько уперся на своїм, як той бугай в стінку, батько скипів:
— Дурень! У Сергія Платоновича капіталу понад сто тисяч: купець, а ти?.. Іди звідси, не придурюйся, а то от шлеєю оперіщу жениха цього!
— У нас дванадцять пар волів, статок он який, знов же він мужик, а ми козаки.
— Геть! — коротко наказав Мирон Григорович, що не любив довго розводитись.
Митько зустрів співчуття тільки в діда Гришаки. Той приплентався до сина, цокаючи костуром по підлозі.
— Мироне!
— Ну?
— Чом противишся? Коли хлопцеві припало якраз...
— Тату, ви — чисто дитина, істинний бог! Вже Дмитро дурний, а ви надиво..;
— Цить! — пристукнув дід Гришака. — Хіба ми їм нерівня? Він за честь повинен узяти, що за його доньку син козака сватається. Віддасть з руками і з тельбухами. Ми люди по всій окрузі знані. Не злидні які, а господарі! Тож бо й є! їдь, Мирошко, годі там! У посаг млин хай дає! Проси!
Мирон Григорович запихкав і пішов надвір, а Митько вирішив дочекатися вечора й піти самому — знав, що батькова впертість, як в'яз на корінні: гнутись — гнеться, а зламати і не намагайся.
Дійшов до парадного, посвистуючи, а тут сторопів. Потоптався і пішов через двір. На ганкові запитав у покоївки, що гриміла накрахмаленим фартухом.
— Сам удома?
--— Чай п'ють. Почекай. {
Сів, почекав, викурив цигарку, і послинивши пальці, погасив, а недокурка густо розмазав по підлозі. Сергій Платонович вийшов, обмітаючи з жилетки крихти сухаря, побачив і сплюснув брови.
— Проходьте.
Митько перший увійшов до прохолодного, що пах книжками та тютюном, кабінету, відчув, що тієї сміливосте, якою зарядився з дому, вистарчило якраз до порога кабінету.
Сергій Платонович підійшов до столу, крутнувся на верескливих закаблуках.
—— Ну? — пальці його за спиною дряпали спідню дошку писемного столу.
—. Прийшов довідатись... — Митько пірнув у холодну слизоту очей, що свердлили його, і мов з холоду знизав плечима,—'може віддасте Лисавету?
Розпач, злоба, боягузство видушили на зніяковілому Мить-ковому обличчі піт, скупий мов росяна вогкість у засуху.
В Сергія Платоновича тіпалася ліва брова і щирилась, вивертаючи бордовий низ, верхня губа. Витягуючи шию, він весь хилився вперед.
— Що?.. Щ-о-о-о?.. Мер-зот-ни-ку!.. Геть!.. До отамана тебе! Ух, ти, сучий син! Пас-ку-до!..
Митько, посмілішавши від чужого крику, стежив за приливом сизої крови, що напирала на щоки Сергія Платоновича.
— Не вважайте за образу... Думав вину свою покрити.
Сергій Платонович закотив набухлі від крови й сліз очі й кинув під ноги Митькові чавунну масивну попільницю. Вона рікошетом ударила Митька в коліно лівої ноги, але він стійко стерпів біль і, рвонувши двері, викрикував, щирячись, нахабніючи з образи та болю:
— Воля ваша, Сергіє Платоновичу, як хочете, а я від щирого серця... Кому вона отака здалася? От і думалося неславу прикрити... Атож надкусаний кусень, кому він потрібний? Собака і той не їсть.
Сергій Платонович, прикладаючи до губ зіжмакану хусточку, йшов за Митьком крок-у-крок. Він загородив дорогу через парадний хід, і Митько вибіг на двір. Отутечки Сергій Платонович тільки оком моргнув Омелянові-кучерові, що стовбичив серед двору. Поки Митько шпортався коло тугого засува на фіртці вихопилися з-за рогу комори чотири випущені собаки й, побачивши Митька, майнули по чисто заметеному дворі.
З Нижнього з ярмарку привіз Сергій Платонович 1910 року пару чорних кучерявих цуценяток, суку й песика. За рік вимахали в бичка річняка, спочатку рвали на бабах, що ходили повз Мохівський двір, спідниці, потім навчилися валяти бабів на землю і кусати їм литки, і тільки тоді, як загризли до смерти панотця Панкратія теличку та пару Атьопинських підсвинків, Сергій Платонович наказав узяти їх на ланцюг. Спускали собак ночами та раз на рік, на весні на парування.