II.
Мелехов Григорій у січні 1917 року був попромований за бойові заслуги в хорунжі, і призначений до 2-го запасного полку на чотового офіцера.
У вересні він, після того, як переніс запалення легенів, дістав відпустку; прожив дома півтора місяці, вичуняв після хвороби, пройшов окружну лікарську комісію і його знову послали до полку. Після жовтневого, перевороту дістав призначення на посаду командира сотні. На цей час можна покласти і той перелам у його настроях, що стався через події навколо та частково під упливом знайомства з одним з офіцерів полку — сотником Юхимом Ізвариним.
3. Ізвариним Григорій познайомився першого ж дня як приїхав з відпустки, потім раз-у-раз стикався з ним на службі і поза службою, і непомітно для самого себе підпадав під його вплив.
Юхим Ізварин був син заможного козака Гундорівської станиці, освіти дійшов у Новочеркаській юнкерській школі; закінчивши її, пішов на фронт до 10-го Донського козацького полку, прослужив у нім близько року, дістав, як він мовляв, "офіцерського Георгія на груди і чотирнадцять уламків ручної гранати куди годиться і не годиться" і потрапив для довершення недовгої своєї службової кар'єри до 2-го запасного.
Людина не абияких здібностів, безперечно обдарована, освічена значно вище за ту норму, котрої звичайно не переростало козацьке офіцерство, Ізварин був запеклий козак-націоналіст. Лютнева1 революція здвигнула його, дала можливість появити себе, і він, зв'язавшись з козацькими самостійницькими колами, уміло повів агітацію за цілковиту автономію краю Війська Донського, за запровадження того ладу, що існував на Доні ще до того, як Великоросія підбила козацтво під себе. Він чудово знав історію, носив гарячу голову, розум мав ясний, і тверезий; захоплююче малював майбутнє вільне життя на рідному Доні — коли правитиме державний Круг, коли не буде в межах краю жодного русака, і козацтво, маючи на своїх урядових кордонах прикордонні пости, буде як з рівними, не скидаючи шапки, розмовляти з Україною і Великоросією і провадити з ними торг і обмін. Крутив Ізварин голови простодушним козакам і мало освіченому офіцерству. Під його вплив підпав і Григорій. Спочатку бували в них запальні суперечки, але напівписьменний Григорій був безсилий проти свого супротивника, і Ізварин легко розбивав його у словесних боях. Сперечалися звичайно десь у кутку казарми, причому співчуття слухачів схилялося завжди на бік Ізварина. Він імпонував козакам своїми міркуваннями, викреслюючи картини майбутнього незалежного життя, — торкався найпотаємнішого, милува-ного більшістю заможного низового козацтва.
— Як же ми без Росії житимемо, коли в нас крім пшениці нічого нема? —питав Григорій.
Ізварин терпляче пояснював:
— Я не мислю самостійного і відокремленого існування самого Донського краю. На засадах федерації, тобто, об'єднання, ми житимемо разом із Кубанню, Тереком і гірняками Кавказу. Кавказ багатий на мінерали, там ми знайдемо все.
— А кам'яне вугілля?
— У нас поруч Донецький басейн.
— Але ж він належить Росії!
;— Кому він належить і на чиїй він території — це ще питання спірне. Та навіть у тому разі, коли Донецький басейн відійде до Росії, — ми дуже мало втрачаємо. Наш федеративний союз базуватиметься не на промисловості. Наша країна — аграрна. А коли так, то для того, щоб наситити нашу невеличку промисловість вугіллям, ми закупатимемо його в Росії. І не саме вугілля, а й багато чого нам доведеться купувати в Росії: ліс, продукцію метальової промисловосте, вугілля та інше, а замість цього постачатимемо їм високого ґатунку пшеницю, нафту.
— А яка нам користь відокремлюватися?
— Справжнісінька. Насамперед позбудемось політичної
опіки, відновимо свій скасований від російських царів лад, виселимо.всіх прийшлих, іногородніх. Протягом десяти років, довозячи з закордону машини, так піднесемо своє господарство, що забагатіємо вдесятеро. Земля ця—наша, кров'ю наших предків полита, кістками їхніми угноєна, а ми, підбиті Росією, боронили 400 років її інтереси і не думали про себе. У нас є виходи до моря. У нас буде найсильніша і най-боєздатніша армія, і не тільки Україна, а й Росія не поважиться на нашу незалежність. Яково, га? Казкове буде життя! '
Середній на зріст, ставний, широкоплечий, Ізварин був типовий козак: жовтаве, на колір як недостиглий овес, кучеряве волосся, обличчя смагливе, чоло похиле, біле, засмага торкнула тільки щоки і. гранню лягла на рівні білявих брів. Говорив він високим послушним тенором, розмовляючи мав звичку гостро ламати ліву брову і якось по-свойому поводити невеличким горбатим носом; від цього здавалось, що він завжди до чогось принюхується. Енергійна хода, самовпевненість у поставі і в одвертому погляді карих очей вирізняли його з-поміж інших офіцерів полку. Козаки ставилися до нього з видимою пошаною, чи не з більшою навіть як до командира полку.
Ізварин довго розмовляв з Григорієм, і той, почуваючи, як знову хитається під його ногами недавно твердий ґрунт, переживав, приміром,і те саме, що колись переживав у Москві, зійшовшись в очній лікарні Снегірьова з Гаранджею. Порівнюючи слова Ізварина і Гаранджі, намагався, але не міг визначити, на чийому боці правота. Одначе, якрсь мимо-вольно, підсвідомо, сприймав нову віру, критично переглядав те, що вже міцно відклалося було у свідомості.
Незабаром після жовтневого перевороту у них з Ізвари-ним відбувалась така розмова:
Пориваний протиріччями, Григорій обережно розпитував про більшовиків:
— А ось, скажи* Юхиме Івановичу, більшовики, по-твоєму, як вони правильно, чи ні міркують?
Ріжком збочивши брову, смішливо1 морщачи ніс, Ізварин кхакав.
— Міркують? Кха-кха... Ти, голубе мій, мов те немовлятко. У більшовиків своя програма, свої перспективи і сподівання. Більшовики праві з свого погляду, а ми з свого. Партія більшовиків, знаєш як зветься? Ні? Ну, як же ти не знаєш? Російська соціял-демократична робітнича партія. Зрозумів? Ро-біт-ни-ча! Тепер вони заграють і з селянством і з козаками, та головне у них — робітнича кляса. їй вони несуть звільнення, селянству—нове* може гірше пригнічення. В житті не буває так, щоб усім рівно жилося. Більшовики візьмуть гору,—робітництву буде гарно, усім іншим погано. Монархія повернеться — поміщикам та іншим буде гарно — іншим зле. Нам не треба ні тих, ні інших. Нам потрібне своє, і насмперед позбавитися всяких опікунів — чи то Корнілов, чи Керенський або Ленін. Обійдемося на свойому полі і без цих піших фігур. Крий, боже, від друзів, а з ворогами ми сами впораємося.