— Але більшість козаків за більшовиків тягне... Знаєш?
— Грицю, ти, любий, зрозумій он що, — це основне: тепер козакові й селянинові з більшовиками по дорозі. Знаєш, чому?
— Ну?
— Тому... — Ізварин крутив носом, округлюючи його, сміявся:— тому, що більшовики стоять за мир, за негайний мир, а козакам війна он де зараз сидить!
Він лунко ляскав себе по тугій, смаглявій шиї і, вирівнюючи здивовану здиблену брову, кричав:
— Тому козаки й тхнуть більшовизмом і ступають з більшовиками в ногу. Але-е-е, скоро закінчиться вій-на, і більшовики простягнуть до козацьких володінь руки, — дороги козацтва і більшовиків розійдуться. Це обґрунтоване і історично неминуче. Між сьогоднішнім ладом козацького життя і соціялізмом — остаточним закінченням більшовицької революції, непереступний Рубікон, прірва... А?
— Я кажу... — глухо бурчав Григорій, — що нічого я не розумію... Мені важко в цьому розібратися... Блукаю я, мов завірюха в степу...
. — Ти цим не збудешся! Життя примусить розібратися, і не тільки примусить, а й силою штовхне тебе на якийсь бік.
Розмова ця відбувалася наприкінці жовтня. А в листопаді
Ж
Григорій випадково здибався з іншим козаком, що відограв в історії революції на Доні не маленьку ролю, — стрівся Григорій з Хведором Подтелковим і по недовгім ваганні знову переважила в його душі колишня правда.
Того дня паморозний дощ сіявся від полудня. Надвечір проясніло, і Григорій вирішив піти на квартиру до станичника, підхорунжого 28-го полку Дроздова. За чверть години він уже витирав об підстилку чоботи, стукав у двері квартири Дроздова. В кімнаті, заставленій чахлими фікусами і витертими меблями, крім господаря сидів на складаному офіцерському ліжкові, спиною до вікна здоровий, кремезний козак, з наплічниками вахмістра гвардійської батареї. Згорбивши спину, він широко розставив ноги в чорних сукняних шароварах, розложив на круглих широких колінах такі ж широкі, рудоволосі руки. Гімнастівка туго облягала його боки, брижилася під пахвами, мало не тріскала на широченних опуклих грудях. На скрип дверей він повернув коротку повнокровну шию, холодно оглянув Григорія і заховав під припухлими повіками у вузьких очницях, прохолодне світло зіниць.
— Обзнайомтеся. Це, Грицю, майже сусіда наш, усть-хо-перський Подтелков.
Григорій і Подтелков мовчки поручкалися.
Сідаючи, Григорій посміхнувся до господаря.
— Я натоптав тобі — не лаятимеш?
— Ні, не бійся. Господиня витре... Чай питимеш?
Господар — дрібнорослий, рухливий, мов в'юн, клацнув по
самоварі обкуреним вохровим нігтем, пожалкував:
— 'Холодний доведеться пити.
— Я не хочу. Не клопочись.
Григорій запропонував Подтелкову цигарку." Той довго безрезультатно намагався ухопити білу, щільно втиснуту між інші рурочку своїми великими червоними пальцями, багровіючи від бентеження, досадливо мовив:
— Не вхоплю Ніяк... Ач, проклята!
Він нарешті викотив цигарку на покришку цигарниці, підняв на Григорія примружені в усмішці, від цього ще вужчі, очі. Григорієві сподобалася його невимушеність, спитав:
— З яких хуторів?
— Я сам родом з Крутівського, — охоче заговорив Подтелков. — Там ріс, а жив останніми часами в Усть-Клинів-ському. Крутівський ви знаєте — чув, певне? Він тут майже поруч з. Еланською межею. Плішаківський хутір знаєш? Ну, а за ним виходить Матвеев, а поруч уже нашої станиці Тю-ковнівський хутір, а далі й наші хутори, з яких я родом: Верхній і Нижній Крутівський.
Розмовляючи він увесь час називав Григорія то на "ти", то на "ви", говорив вільно і раз навіть, обвикнувши, торкнув важкою рукою Григорія за плече. На великому, трохи таранкуватому виголеному обличчі його ясніли дбайливо закручені вуса, змочене волосся .було пригладжено гребінцем, коло дрібних ушей розпушене, з лівого боку трошки кучерявилося начосом. Він справляв би приємне вражіння, коли б не великий задертий ніс та очі. На перший погляд не було в них нічого незвичайного, але, придивившись, Григорій майже відчув їх олив'яну важкість. Дрібненькі, схожі на картеч, вони світилися з вузьких прорізів, мов з бійниць, приземлювали стрічний погляд, вліплювалися в одне місце з важкою мертвячою впертістю.
Григорій з цікавістю придивлявся до. нього, відзначив одну характерну рису: Подтелков майже не мигав, — розмовляючи, він утопляв у розмовника свій невеселий погляд, говорив, переводячи очі з речі на річ, причому куценькі, обпалені сонцем вії його весь час були спущені і нерухомі. Коли-не-коли тільки він опускав пухнаті повіки і знову ривком підіймав їх, націлюючись картечинами очей, оббігаючи ними все навколо.
— Ось цікаво, братця! — заговорив Григорій, звертаючись до господаря і Подтелкова. — Кінчиться війна і по-новому заживемо. На Україні Рада править, у нас — Військовий Круг.
— Отаман Каледін, — упівголоса виправив Подтелков.
— Дарма. Яка різниця?
— Різниці немає, — погодився Подтелков.
— Росії-неньці ми тепер низько кланялися, — переказував Григорій далі промови Ізварина, бажаючи довідатись, як по-' ставляться до цього Дроздов і цей здоровило з Гвардійської батареї. — Своя влада, свої порядки. Хахлів з козацької землі геть,/ протягнемо грякиці — і не підходь. Житимемо, як за стЗрих часів наші прадіди жили. Я гадаю, революція нам на руку. Ти як, Дроздов?
Господар похопився посмішкою, жвавими рухами.
— Звичайно, краще буде. Мужики нашу силу перебрали, життя через них немає. Що то за чорт — наказні отамани все якісь німці, фон-Таубе, та фон-Граббе, та всякі подібні! Землі всім цим штаб-офіцерам різали... Тепера хоч дихнемо.
— А Росія на це пристане? — ні до кого не звертаючись, тихо спитав Подтелков.
— Не бійсь, пристане, — запевнив Григорій.
— І буде те саме... Той же ГІанько, та в інших штанях.
— Як це так?
— А саме так, — Подтелков бистріше заворочав картечинами очей і без розгону кинув лобовий, важкий погляд на Григорія.
— Так само з народа, котрий трудящий, отамани знущатимуться. Тягнись перед усяким їх благородіем, а він тебе по пиці битиме. Теж... Прекрасна житуха... Камінь на шию, та з кручі!
Григорій підвівся. Відміряючи по тісній світлиці кроки,, кілька разів торкався розчепірених колін Подтелкова; спинившись проти нього, спитав: