ЧАСТИНА П'ЯТА
і.
Пізньої осени 1917 року почали повертатися з фронту козаки. Пдийшов постарілий Христоня і ще троє козаків, що служили з ним у 52-му полку. Повернулися вислужені зовсім по-давньому голощокий Оникійко, батарейці Хомілін Іван і Яків Підкова, за ними — 'Мартин Шаміль, Іван Олексійович, Захар Корольов, недоладній цибань Борщев; у грудні несподівано заявився Митько Коршунов, за тиждень — ціла партія козаків, що були в 12-му полку: Михась Кошовий, Прохір Зиков, син старого Кашуліна — Андрій Кашулін, Опифан Максаєв, СиніліН' Єгор. Чудовим буланим конем, узятим у австрійського офіцера, приїхав, відставши від. свого полку, просто з Воронежа калмикуватий Хведот Бо-довськов і потім довго розповідав, як пробирався він через збаламучені революцією села Воронізької губерні і попід руками випорскував від червоноґвардійських загонів, покла-даючись на жвавість свого коня. Слідом за ним з'явилися вже з Кам'янської, утікши із збільшовиченого 27-го полку Меркулов, Петро Мелехов і Микола Кошовий. Вони й принесли на хутір звістку, що Григорій. Мелехов, що служив останній час у 2-му запасному полку, подався на бік більшовиків, залишився в Кам'янській.Лам лее, в 27-му полку, прижився колишній паливода — конокрад Максимко Грязнов, привернутий до більшовиків новизною заколотних часів і можливістю добре пожити. Казали про Максимка, що придбав він коня страх потворного, алеж і небаченої лютої жвавосте; казали, що в Максимкового коня подовж усієї спини простягнувся природній, срібної шести ремінь, а сам кінь невисокий, але довгий і масти так-таки бичачо-червоної. Про Григорія мало говорили, — не хотіли говорити, знаючи, що розбіглися в нього з хуторськими шляхи, а чи зійдуться знову—не видно.
Курені, куди повернулись козаки хазяями або жданими гостями, повнилися радістю. Радість ця гостріш, безжальніше > підкреслювала глуху прижиту тугу тих, хто назавжди втратив рідних і близьких. Багатьох не стало козаків, — розгубилися вони на полях Галичини, Буковини, Східньої Прусії,
Підкарпаття, Румунії, трупом лягли і зотліли під гарматну панахиду, і тепер позаростали бур'яном високі горби братських могил, придавило їх дощами, позамітало сипучим піском. І хоч як вибігатимуть простоволосі козачки на завулки і дивитимуться з-під долонів, — не діждуться любих серцю. Хоч скільки з напухлих і вицвілих очей струмитиметься сліз, — не замити тугу. Хоч як голоситимуть в дні роковин і поминок,— не донесе східній вітер ГОЛОСІННЯ їх до Галичини і Східньої Прусії, до осілих горбків братських могил!..
Травою заростають могили, — давністю заростає біль. Вітер зализав сліди відійшлих — час залиже і кривавий біль і пам'ять тих, хто не дочекався рідних і не дочекається, бо коротке людське життя і не багато всім нам судилося потоптати трави...
Билася головою об тверду землю жінка Прохора Шаміля, гризла долівку зубами, надивившись, як, повернувшись, голубить брат покійного чоловіка Мартин Шаміль свою вагітну жінку, дітям роздає гостинці і няньчить їх. Тіпалася баба і плазувала в корчах долі, а коло неї в овечу купу гур-тилася дітвора, вила, дивлячись на матір, жахом пойнятими очима.
Дери, рідна, на собі комір останньої' сорочки. Дери рідке від безрадісного важкого життя волосся, кусай свої до крови покусані губи; ламай спотворені працею руки і кидайся на землі коло порога порожнього куреня. Немає в твого куреня господаря, немає в тебе чоловіка, у дітей твоїх—батька, і пам'ятай, що ніхто не приголубить ані тебе, ані твої сироти, ніхто не звільнить тебе від надсильної праці та злиднів, ніхто не притисне до грудей твою голову вночі, коли впадеш ти, висилена втомою, і ніхто не скаже тобі, як колись говорив він: "Не журись, Онисю! Проживемо!". Не буде в тебе дружини, бо зсушили й споганили тебе праця, злидні, діти; не буде у твоїх напівголих, соплив их дітей батька: сама оратимеш, волочитимеш, задихаючись від непосильного напрудження, скидатимеш з косарки, накладатимеш воза, підноситимеш на вилах важкі ворохи пшениці і почуватимеш, як рветься щось унизу живота, а потім кррчити-мешся, накрившись лахами, і сходитимеш кров'ю.
Перебираючи старе платтячко Олекси Бешняка, плакала мати, точила гіркі скупі сльози, принюхувалася, та тільки остання сорочка, що Михась Кошовий привіз, таїла в згортках запах синового поту, і, припадаючи до неї головою, хитала стара, жалісно голосила, мережила ' клеймену б'язеву брудну сорочку слізьми..
Посиротіли родини Маницькова, Панаса Озерова, Евлан-тія Калініна, Лиховидова, Єрмакова і інших козаків.
Та тільки за одним Степаном Астаховим ніхто не тужив — нікому було. Пустував його забитий дім, напівзруйно.ваний і темний навіть літньої пори. Оксана жила в Ягідному, як і перше на хуторі про неї чули мало, а вона до хутора не заглядала, — не тягло, відай.
Козаки горішніх станиць Донецької округи поверталися додому земляцькими валками. На хутори Вешенської станиці в грудні майже всі повернулися фрЬнтовики.
Через хутір Татарський удень і вночі тяглися ватаги верхівців, чоловіка по десять-сорок, прямуючи на лівий бік Дону.
— Звідки, служиві? — виходячи, питали старі.
— З Чорної річки.
— З Зимовної.
— З Дубрівки/
— З Решетівського.
— Дударівські.
— Горохівські.
— Алимівські, — лунали відповіді.
—— Навоювалися, чи що? — яхидно питали старі.
Дехто з фронтовиків, совісний і смирний, посміхався.
— Доволі, дядьку! Навоювалися.
— Зазнали злиднів, — гребемося додому.
А завзятіші, зліші матерно лаялися, радили:
— Піди но ти, старий, помотлоши хвіст!
— Чого допитуєшся? Якого тобі треба?
— Вас тут багато, шептунів.
Наприкінці зими під Новочеркаським уже нав'язувалися початки громадянської війни, а у верхоріччі Дону, по хуторах і станицях цвинтарна лежала тиша. По хатах тільки точилися приховані родинні чвари; часом прохоплюючись назовні: старі не ладнали з фронтовиками.
Про війну, що закипала під стольним городом области Війська Донського, знали тільки з чуток; неясно розбираючись у політичних течіях, вичікували подій, прислухалися.
До січня і на хуторі Татарському жили тихо. Козаки, що повернулися з фронту, відпочивали коло жінок, від'їдалися, не чуяли, що коло порогів куреня чигають на них гірші біди й тяготи, ніж ті, що доводилося зазнавати на пережитій війні.