Пантелей Прокопович, повертаючися й осміхаючися в
укриту інеєм бороду, мигнув:
— Синів на війну виряджав рядовими козаками, а вислужилися на офіцерів. Що ж, хіба мені не гордо прокатати сина хутором? Хай дивляться й заздрять. А в мене, голубе, серце маслом обливається.
На головній вулиці він стримано погукнув на коні, звішуючись набік, помахав китчатим батогом і коні, чуючи близький дім (немов би й не ліг позаду шлях на 140 верст), побігли жваво, прудко. Зустрічні козаки вклонялися, з дворів і з вікон хуторів, з-під долонь дивилися баби; через вулицю, скочучщ мов те перекоти-поле котилися кури. Все йшло гладко, як по-пиСаному. Проїхали майдан. Кінь Григорія покосив оком на чийогось прив'язаного до Мохівського. паркана коня, заіржав і високо поніс голову. Завиднівся кінець хутора, дах Астахівського куреня... Аж тут, на першому перехресті, спіткала халепа: порося, бігши через вулицю, забарилося, потрапило під копита коней, хрюкнуло і відкотилося розчавлене, кувікаючи, намагаючись підняти пе-1 реламаний хребет.
.— Ах, чорти тебе піднесли!.. — вилаявся Пантелей Прокопович, встигши шмагнути батогом розчавлене порося.
На біду належало воно Ганьці, удові Панаса Озерова, бабі злій і надто язикатій. Вона не загаялася вискочити на двір; напинаючи хустку, посипала такою добірною лайкою, що Пантелей Прокопович навіть коні придержав, повернувся назад.
— Замовчи, дурна! Чого репетуєш? Заплатимо за твого шолудивого!..
— Нечистий дух!.. Чортяка!.. Сам ти шолудивий, пес кульгавий!.. Ось до отамана тебе за£_аз!..—горлала вона, махаючи руками. — Я тебе, вузду твою мать, навчу, як сирітську тварину давити!..
Заїло Пантелея Прокоповича, крехнув багровіючи:
— Халява!
— Турка проклятий!.. — жвавенько обізвалася Озерова.
— Сука, сто чортів твоїй матері! — підняв баска Пантелей Прокопович. Та Ганька Озерова за словом до батька зроду не бігала.
— Чужбинник! Блядун старий! Ворюга!.. Борону чужу вкрав!.. По дсалмерках бігаєш! — задріботіла вона сорочою скоромовкою.
— Ось я тебе батогом, псяюхо!.. Заткни позіхало!
Але ж тут Ганька такого загнула, що навіть Пантелей Прокопович, чоловік підтоптаний і поназдивлений, зарожевів від збентеження і зразу від поту змок.
— Поганяй!.. Чого зв'язався? — сердито сказав Григорій" бачачи, що потроху на вулицю виходить нарід і з увагою прислухається до випадкового обміну думок між старим Ме-леховим— і чесною вдовою Озеровою.
— Ну, і язик... З віжки завдовшки!—журливо плюнув
Пантелей Прокопович і так погнав коні, немов хотів роздавити саму Ганьку. ,
Вже проїхавши квартал, він не без остраху оглянувся:
— Плюється і костенить, почім здря!.. Ач вража... Щоб ти репнула впоперек! чортяка гладка! — з жадобою промовив він.—Тебе б треба разом з твоїм поросям стоптати. Попади отакій хлюстанці на язик, самі масли залишаться.
Мимо майнули блакитні віконниці куреня. Петро без шапки, в розперезаній гімнастівці відчиняв ворота. З ґанку майнула біленька хустка і, усміхнене, з блискотливими чорними очима обличчя Докійчине.
Цілуючи брата, Петро мельки зазирнув йому у вічі:
— Здоровий?
— Рану дістав.
— Де?
— Під Глибокою.
— Треба було там тинятися! Давно б ішов додому.
Він тепло і дружньо потряс Григорія, з рук у руки передав Докійці. Обіймаючи круті визрілі сестрині плечі, Григорій поцілував її в губи й очі, сказав, відступаючи, дивую-чися:
— Та ти, Докійко, чорт тебе знає!.. Ще яка дівка вийшла, а я то думав — поганенька буде нікудишненька.
— Ну, ти вже, братіку!.. — Докійка ухилилася від щипки і, сяючи таким же, як у Григорія, білозубим вискалом усмішки, відійшла.
Іллівна несла на руках дітей; її бігцем випередила Наталка. Розквітла і погарнішала вона на диво. Гладко зачісане чорне блискуче волосся, зібране ззаду у важкий вузол, відтіняло її радісно зарум'яніле обличчя. Вона пригорнулася губами його щок, вусів і, видираючи з рук Іллівни сина, простягла його Григорієві.
— Син ось який! Подивися! — дзвеніла з гордовливою радістю.
. — Дай мені мого сина поглядати!—схвильовано відсторонювала її Іллівна.
Вона нахилила голову Григорія, поцілувалаі його в чоло, і, скоренько гладячи цупкою рукою його обличчя, заплакала від хвилювання й радости:
— А дочка, Грицю!.. Ну, візьми ж!
Наталка посадовила на другу руку Григорія закутану в хустку дівчинку, і він, розгубивишсь, не знав, на кого йому дивитися: чи то на Наталку, чи то на матір, чи то на діти. Насуплений, похмуроокий синок вилитий був у Мелехівську породу: такий же видовжений розріз чорних, трохи суворих очей, розмашистий. рисунок брів, сині опуклі білки і смаглява шкіра. Він совав у рота брудний кулачок, збочив-шись, неприступно і вперто дивився на батька. У дочки Григорій бачив тільки малесенькі, уважні і такі ж чорні оченята, обличчя її закривала хустка.
Держачи їх обох на руках, він ступив був до ґанку, але ж біль пронизав ногу.
— Візьми но їх, Наталю...—Григорій винувато, в один бік рота посміхнувся. — А то я на приступки не вилізу...
Серед кухні, пОправляючи волосся, стояла Дарка. Посмі-хаючися, вона розв'язно підійшла до Григорія, заплющила сміхотливі очі, притуляючись вогкими губами до його губів.
— Тютюном тхне!-—смішливо пограла півколами підведених мов намальованих тушшю, брів.
—: Ну, дай ще раз гляну на тебе! Ах, ти, дитинко моя, синку!
Григорій посміхався, лоскотливе хвилювання поривало його за серце, коли він горнувся до матернього плеча.
У дворі Пантелей Прокопович розпрягав коні, кульгав круг саней, жевріючи червоним паском і верхом капелюха. Петро вже завів до стайні Григоріевого коня, ніс до дверей сідло і щось казав, повертаючись на ході до Докійки, що зносила з саней барилко з гасом.
Григорій роздягнувся, повісив на спинку ліжка кожух і шинелю, зачісав волосся. Сівши на лаві, він покликав сина:
— А йди но до мене Михайлику. Ну, чого ж ти, — не
пізнаєш мене? 1 .
Не виймаючи з рота кулака, той підбокував, несміливо спинився коло столу. На нього любовно й гордо дивилася від печі мати. Вона щось шепотіла на вухо дівчинці, спустила її з рук, тихенько штовхнула.
— Йди ж!
Григорій згріб їх обох, посадовив на колінах, спитав:
— Не пізнаєте мене, горішки лісові? І ти, Палазю, не впізнаєш татка?