Григорій у перший момент, скоро почалася розправа, відірвався від тачанки, не зводячи з Подтелков а налитих муттю очей, шкутильгаючи, швидко покульгав до нього. Ззаду його навпоперек схопив Мінаєв, ламаючи, вивертаючи, відібрав нагана, заглядаючи у вічі померклими очима, задихаючись, спитав:
— А ‘ти думав—як?
XIII.'
Сліпучо-яскравий сніговий хребет пагорка, облитий поливою сонця і синню безхмарного дня, білів, цукрово іскрився. Під ним строкатою клаптевою ковдрою лежала слобода Вільховий Ріг. Ліворуч синіла Свинюха, праворуч туманними плямами пласталися хуторки і німецькі колонії, за заворотом блакитніла Тернівська. На сході за слободою карячився і повз угору положистий, поритий балками, менший пагорб. На ньому штахетами стирчали телеграфні стовпи, даліючи на Кашари.
День був на диво ясний, морозний. Коло сонця райдужні курилися стовпи. Вітер гнув з півночі. В степу сичала поземка. Але снігові простори, обійняті обрієм, були ясні, тільки на сході, аж під самісіньким лезом обрію, затягнутий фіялковим маревом, курився степ.
Пантелей Прокопович, везучи Григорія з Міллерова, вирішив у Вільховому Розі не зупинятися, а тягнути до Катар і там заночувати. Він виїхав з дому на телеграму Григорія, надвечір 28-го січня приїхав на Міллерово. Григорій чекав його на заїзді. На ранок вони виїхали і коло одинадцятої години проїздили вже Вільховий Ріг.
Після того, як його було поранено в бою під Глибокою Григорій провалявся в похідному шпиталі у Міллерові тиждень; трохи підгоївши ногу вирішив поїхати до дому. Коня привели йому станичні козаки. їхав Григорій із змішаним почуттям невдоволення і радости: невдоволення тому, що залишав він свою частину саме у розпалі боротьби за владу на Доні, а радість відчував на саму думку, що побачить сем'ю, хутір; сам від себе— таїв бажання побачити Оксану, але були і про неї думки.
З батьком вони зустрілися якось холоднувато. Пантелей Прокопович (нашептав йому у вуха Петро) похмуро придивлявся до Григорія, — в його коротких на осклизь поглядах, густіло невдоволення, вижидальна тривога. На станції вве-чорі він довго розпитував Григорія про події, що полихали в краї; відповіді синові, видно, його не задовольняли. Він жував посивілу бороду, дивився на свої підіниті шкірою повстяники, чмикав носом. У суперечку зайшов неохоче, але розпалився, боронячи Каледіна, під гарячу-руч додавньому лрицикнув на Григорія і навіть кульгавою ногою затупотів:
— Ти мені не тороч! Був у нас восени Каледін на хуторі! Збір був на майдані, він на стіл виліз, гомонів з стариками і провістив, мов за біблією, що прийдуть мужики, війна буде, і .коли будемо ми туди-сюди хитатися,— заберуть усе і почнуть заселяти край. Він ще тоді знав, що буде війна. Що ж ви, сучі сини, думаєте? Чи він менше вашого знає? Учений такий генерал, армію водив і менш за тебе знає? У Кам'ян-ській засіли отакі, як ти, пустобрехи, неосвічені і баламутять нарід. Подтелков твій — з яких? Вахмістр?.. Ого! Однакових зі мною чинів. Оце так!.. Дожи-ли..., Далі нікуди.
Григорій неохоче сперечався з ним. Знав, ще не бачачи —батька, яким він духом дихає. А тут нове втеребилося: не міг ні простити, ні забути Григорій загибіль Чернєцова і без-судний розстріл полонених офіцерів.
Коні в дишльовій запряжці легко несли сани-глабці. Ззаду, прив'язаний чумбуром, клусував засідланий Григорія кінь. Знайомі з дитинства, розгорталися в дорозі слободи і хутори: Кашари, Попівка, Кам'янка, Нижнє-Яблунівський, Грачов, Ясинівка. Всю дорогу аж до хутора Григорій якось безладно думав про недавнє, намагався хоча б віхами намітити майбутнє, але думка доходила до відпочинку вдома і далі — край. "Приїду відпочину трохи, вигою ранку, а там... — думав він, і в думках махав рукою: — ...Там видно буде. Сама справа покаже..."
Знемагала і його втома, нажита на війні. Хотілося відвернутися від усього, ненавистю заклекотілого, ворожого і незрозумілого світу. Там, позаду все було плутане, суперечливе. Важко було намацувати правдиву стежку; мов на грузькій гаті, хитався під ногами ґрунт, стежка дробилася, і не було певности, чи тією, якою треба, йде. Тягло до більшовиків— ішов, інших вів за собою, а потім починав роздумувати, холодів серцем. "Невже має рацію Ізварин? До кого ж притулитися, в кого повною жменею зачерпнути певности?" Про це невиразно думав Григорій, привалившись до задка глабців. Але, коли уявляв, як буде на весну готувати борони, гарби, плести з верболозу ясла, а коли роздягнеться і просохне земля, виїде на степ, держачись зголоднілими за роботою руками за чепіги, піде за плугом, відчуваючи його живий рух і поштовхи; уявляв, як вдихатиме солодкий дух молодої трави і піднятого лемешами чорнозему, що ще не втратив прісного аромату снігової вогкости,—тепліло на душі. Хотілося порати худобу, кидати сіно, дихати зів'ялим запахом доннику, перію, пряним душком гною. Спокою і тиші кортіло, — тим то й беріг соромляжу радість у суворих очах Григорій, дивлячись навколо: на коні, на круту, обтягнуту кожухом, батькову спину. Все нагадувало йому напівзабуте колишнє життя: і запах кожуха, і домашній вигляд нечищених коней, і якийсь там півень у слободі, що горлав з погребиці. Солодке і густе, мов хміль, здавалося йому в. в цей час життя, тут, у глушині.
Другого дня надвечір під'їхали до хутора. Григорій з горба кинув погляд на Дін: он Бабські Яндоли, облямовані соболячим хутром очерету, он суха тополя, а переїзд через Дін уже не тут, де був раніше. Хутір, знайомі квадрати кварталів, церква, майдан. Кров кинулася Григорієві до голови, коли напав очима на свій курінь. Спогади топили його. З двору піднятий колодязний журавель наче кликав, витягнувши вгору сіру вербову руку.
— Не їсть очі? — посміхнувся Пантелей Прокопович огля-даючися, і Григорій, не лукавлячи і не кривлячи душею, признався:
— їсть... Та ще й як!..
— Що то — батьківщина! — задоволено зідхнув Пантелей Прокопович.
Він правив на середину хутора. Коні жваво бігли з гори, сани йшли під розгін, виляючи, з боку на бік. Григорій угадав батьків намисел, а все ж спитав:
— Ти чого ж правиш в хутір? Держи до свого завулка