— Ото ведмедякаі
— Здоров, отаманцю!
— Трясило добрий! Ним би чотиридюймові возити!
— Як він його посунув!
Козаки, що стояли тісним гуртом, заусміхалися, з повагою розглядаючи Христоню, що був на цілу голову над усіх вищий.
Григорія знайшли коло задньої стіни. Сидячи навпочіпки, він курив, розмовляв з якимсь козаком-делеґатом 35-го полку. Він побачив хуторян — і вйслі воронено-чорні вуса його здригнулися в усмішці.
— Тю... Яким вас вітром занесло? Здоров був, Іване Олексійовичу! Здоров, дядьку Христане!
— Здоров, та, значить, не дюже, — посміхався Христоня, забираючи в свою піваршинну долоню всю руку Григорія.
— Як там наші?
-=— Хвала богові. Поклін переказували. Батько наказував, щоб приїхав провідати.
— Петро як?
— Петро... — Іван Олексійович ніяково посміхнувся: — Петро з нашим братом не водиться.
— Знаю. Ну, а Наталка? Дітки? Доводилося бачити?
— Всі здорові, кланялися. Старий кривдиться...
Христоня, поводячи головою, розглядав президію за столом. Йому і ззаду було видніше, ніж усім іншим. Григорій розпитував далі, користуючись невеличкою перервою в засіданні. Оповідаючи про хутір, про хуторські новини, Іван Олексійович коротко переказав про збори фронтовиків, що послали його з Христонею сюди.
Він почав було дізнаватися що і як відбувається в Кам'янській, та в цей час хтось із тих, що сиділи за столом зикнув:
— Зараз, станичники, скаже делегат від робітників-шах-тарів — Сирцов. Прохання — слухати з увагою, а також пильнувати порядку.
Товстогубий, середнього зросту чоловік поправив зачісане догори русяве волосся, заговорив. Ураз, мов урубане, змовкло бджолине гудіння голосів.
З перших же слів його запальної, пристрастю пойнятої промови Григорій і інші відчули силу чужого переконання. Він говорив про зрадницьку політику Каледіна, що штовхає козацтво на боротьбу з робітничою клясою і селянством Росії, про спільність інтересів козаків і робітників, про мету, шо переслідують більшовики, провадячи боротьбу з козацькою контр-революцією.
— Ми простягаємо братерську руку трудовому козацтву і сподіваємося, що в боротьбі з білогвардійською бандою ми знайдемо вірних союзників в особі фронтового козацтва. На фронтах царської війни робітники й козаки разом проливали кров і в війні з рештками буржуазії, що Каледін пригрів їх, ми повинні бути вкупі, — і будемо вкупі. Плече-в-плече ми підемо на бій з тими, хто пригнічував працюючих протягом цілих сторіч, — гримів його трубний голос.
— С-с-с-сучий син! Язви його в нирки! — захоплено шепотів Христоня і так стискував лікоть Григорія, що той морщився.
Іван Олексійович слухав, напівроззявивши рот, від напруження часто мигав, мурмотів:
— Справедливо! Оце — справедливо!
Після Сирцова промовляв, хитаючись, мов осика під вітром, якийсь високий шахтар. Підвівся він, випростався, мов складаний, оглянув багатоокий натовп і довго вичікував, поки потихшає гомін. Був шахтар цей— як баржова. линва: вузлуватий, надійно міцний, сухий, відсвічував зеленим — наче прокупервашений. У порах обличчя його малесенькими, незмивними крапками чорнів вугільний порох, і таким же вугільним блиском жевріли солові, збезбарвлені вічною темрявою і чорними шарами земляної утроби очі. Він мотнув коротким волоссям, помахом стиснутих у кулаки рук — мов кайло всадив.
— Хто на фронті запровадив смертну кару для салдатів? Корнілов! Хто з Каледіним душить нас? — Він! — І зачастив, зайшовся криком: — Козаки! Братці! Братці! Братці! До кого ж ви пристанете? Каледіну кортить, щоб ми кров'ю братерською обпилися. Ні! ні! Не буде по-їхньому. Задавимо, в бога, в темряву мать! Гідрів цих у море втрутимо.
— С-с-сучий сий!.. — роздираючи рота усмішкою, сплес-снув руками Христоня — і не витримав загоготав:
— Справедли-и-во! Всип їм звару!
— Заткнися, Христоне, що ти? Викинуть тебе! — злякався Іван Олексійович.
Лагутін — буканівський козак і перший голова козацького відділу при ВЦВК другого скликання — палив козаків кострубатими, нескладними, але дошкульними словами. Промовляв голова Подтелков, його змінив вродливий, з вусами підстриженими по-англійськи, Щаденко.
— Хто це? — витягуючи граблисту руку, допитувався у Григорія Христоня.
— Щаденко. Командир у більшовиків.
— А це?
— Мандельштам.
— Звідкіля?
— З Москви.
— А ці хто такі? — показував Христоня на групу делегатів воронізького з'їзду.
— Помовч хоч трохи, Христоне.
— Господи боже, та цікаво ж. Ти мені скажи: оцей, що поруч з Подтелковим сидить, довгобразий такий, ві'н — хто?
— Кривошликов, Еланський, з хутора Горбатого. За ним наші — Кудінов, Донецьков.
— Ще раз спитаю... А отой... Та ні... Ондечки крайній, з чубом?
— Єлісєєв... Не знаю, якої станиці. Поруч з ним, здається Дорошев.
Христоня, задоволений, замовк, слухав нового промовця з попередньою непослабною увагою; перший покривав сотні голосів своїм густим октавистим "Справед-ли-во-о-о!"
Після Стехіна, одного з козаків-більшовиків, виступив делегат 44-го полку. Він довго давився вимученими, шарша-вими фразами: скаже слово, мов тавро, поставить у повітрі,— і мовчить, шморгає носом; але козаки слухали його з великим співчутям, коли-не-коли тільки переривали похвальними вигуками. Те, що говорив він, видно, знаходило серед них живий відгук.
— Братця! Треба нашому з'їздові так підійти до цієї серйозної справи, щоб не було народові кривдно і щоб закінчилося воно все. тихо-мирно!—тягнув він, як' заїка.—Я до того кажу, щоб обійтися нам без кривавої війни. І так три роки з половиною скніли в шанцях, а коли, до того сказати, ще доведеться воювати, то козаки втомилися...
— Справедли-во-о-о!..
— Цілком слушно!
— Не хочемо війни.
— Треба договоритися з більшовиками, із Військовим кругом.
— Миром треба, а не абияк... Нічого шараваритися.
Подтелков гатив кулаками стіл—і рев затихав. Знову, торкаючи сибіркову борідку, тягнув делегат 44-го полку:
— Треба нам послати своїх від з'їзду депутатів до Новочеркаську і добром попрохати, щоб добровільці і різні партизани уходили звідси. А більшовикам у нас теж робити нічого. Ми з ворогами трудящого люду сами впораємося. Чужої допомоги нам покищо не треба, а як треба буде,— ми їх тоді попрохаємо призволити поміч нам.