Хвиля захоплення і густої відчутної радости пойняла Бунчука. Він нахилив голову, ніби під ударом, сказав з патос-ною жартівливістю:
— Ганна Погудко... Кулеметчик нумер другий, ти гарна, як чиєсь щастя!
— Дурниці! — сказала вона впевнено і посміхнулася.— Дурниці, товаришу Бунчук... Я питаю: коли ми підемо на стрільбище?
Від усцішки стало якось простіше, приступніше, земніше. Бунчук зупинився з нею поруч, ошаліло дивлячись на кінець вулиці, де застрягло сонце, затоплюючи червоною повінню все внизу, відповів тихо:
— На стрільбище? Завтра. Куди тобі йти? Де ти живеш? Вона назвала якийсь завулок край міста. Пішли разом. На
перехресті наздогнав їх Боговий.
— Бунчук, слухай! Як же завтра зберемось?
Дорогою пояснив Бунчук, що збиратися за Тихим гаєм,
туди Крутогоров і Хвиличко привезуть візником кулемет; ' збір о восьмій уранці. Боговий пройшов з , ними два квартали, попрощався. Бунчук і Ганна Погудко йшли кілька хвилин мовчки. Вона спитала, майнувши боковим поглядом:
— Ви — козак?
— Так.
— Офіцер у минулому?
— іу, який з мене офіцер?
— Звідки ви родом?
— Новочеркаський.
— Давно в Ростові?
— Кілька днів.
— А до цього?
— В Петрограді був.
— З якого року в партії?
— З 1913-го.
— А родина у вас де?
— В Новочеркаському, — скоромовкою буркнув він і благально простягнув руку.
— Стриваій, дай мені спитати: ти — родом з Ростова?
— Ні, я народилася на Катеринославщині, але останніми часами жила тут.
— Тепер я буду питати... Українка?
Вона секунду вагалася, відповіла твердо:
— Ні.
— Єврейка?
— Так. А що? Хіба мене зраджує вимова?
— Ні.
— А чому здогадався, що я — єврейка?
Він, намагаючись потрапити в ногу, зменшуючи кроки, відповів:
— Вухо, форма вуха і очі. А так у тобі мало від твоєї нації... — Подумавши, додав: — Це добре, що ти в нас.
— Чому? — зацікавилася вона.
— Чи бачиш: уславили євреїв, і я знаю, що багато робітників' так думає, — я сам робітник, — мимохідь зазначив він, — що вони тільки керують, а сами під вогонь не йдуть. Це помилково і ти ось блискуче заперечуєш цю помилкову думку. Ти вчилася?
— Так, я закінчила минулого року гімназію. А у вас яка освіта? Я тому це питаю, що розмова викриває ваше неро-бітниче походження.
— Я багато читав.
Ішли помалу. Вона навмисно кружляла завулками і, коротко розказавши про себе, розпитувала й далі його про корнілівський виступ, про наступ пітерських робітників, про Жовтневий переворот.
Десь на набережній мокро ляснули ґвинтівчані постріли, уривчасто шмагнув тишу кулемет. Ганна не проминула спитати:
— Якої системи?
— Льюїс.
— Яку частину стрічки витрачено?
Бунчук не рідповів, милуючись на жовто-гарячий, посиланий смарагдовою памороззю помацок прожектора, рука-сто простягнутий від об'якореного тральщика до вершини вечірнього перегорілого під захід неба.
Проходивши години зо три безлюдним містом, вони розлучилися коло воріт її квартири.
Бунчук повертався додому зігрітий неусвідомленим внутрішнім задоволенням. "Гарний товариш, розумна дівчина! Хороше так поговорили з нею — і ось тепло на душі. Згрубів за цей час, а товариське єднання з людьми конче потрібне, інакше зачорствієш, як салдатський сухар"... — думав він, обманюючи самого себе і сам розуміючи, що обманює.
Абрамсон, допіру прийшовши з засідання воєнно-революційного комітету, почав розпитувати про готування кулеметників, між іншим спитав і про Ганну Погудко:
— Як вона? Коли не підходяща, — ми її можемо направити на іншу роботу, замінити.
-т— Ні, що ти?! —злякався Бунчук. — Дуже здібна дівчина.
Він відчував майже непереможне бажання говорити про неї і стримався тільки через велике зусилля волі.
VI.
25-го листопада опівдні до Ростова було стягнуто з Новочеркаську військо Каледіна. Почався наступ. Понад лінією залізниці, з обох боків насипу, йшли рідкі розстрільні офіцерського алексєєвського загону. На правому фланзі густіше посувалися сірі постаті юнкерів. Партизани загону Попова обтікали червоноглинястий ярок на лівому крилі. Деякі, здалека здаючись малесенькими сірими грудочками, плигали в яр, перебираючись на цей бік, підтягувалися, зупинялися, Знову текли.
В червоноґвардійській розстрільні, розсипаній край Нахічевані, почувався метушливий неспокій. Робітники, з яких багато вперше взяли рушниці, побоювалися, переповзали, бруднячи свої чорні пальта осіннім болотом; інші підводили голови, розглядали далекі, зменшені віддаллю постаті білих.
Коло кулемета в розстрільні Бунчук, підвівшись на коліна, дивився в бінокль. Напередодні він зміняв свій незграбний демісезон на шинелю, почував себе в ній звично, спокійно.
Вогонь почали без команди. Не витримали напруженої тиші.
Як тільки джиґнув перший постріл, Бунчук вилаявся, гукнув, випростовуючись на весь зріст.
— При-пи-ни-ти!..
Погук його захлеснуло дрібне стукотіння пострілів, і він махнув рукою, намагаючись перекричати стрілянину, скомандував Боговому: "Вогонь!". Той припав до замка усміхненим, але землястим обличчям, поклав пальці на ручки. Знайомий стрекіт кулемета пронизав слух Бунчука. Хви-линз' він удивлявся в напрямку залеглої розстрільні ворога, намагаючись визначити влучання, потім, скочивши, побіг вздовж розстрільні до інших кулеметів.
— Вогонь!
— Даємо!.. Го-го-го-го! — вив Хвиличко, повертаючи до нього перелякане і щасливе обличчя.
Коло третього від центру кулемета були хлопці не цілком надійні. Бунчук біг до них. На півпуті він, пригнувшися, подивився в бінокль: у запотілих кружинах шкелець видні-лися сірі ворухливі грудочки. Звідти вдарили чітким збитим випалом. Бунчук упав і вже лежачи визначив, що приціл третього кулемета невірний:
— Нижче! Чорти!..—кричав він, звиваючись, плазуючи вздовж розстрільні.
Кулі тягли над ним близький смертний висвист. Правильно, як на муштрі, стріляли алексєєвці.
Коло кулемета з безглуздо задра'ним носом, пластами лежали номери: націляч грек Міхалідзе, взявши недоладньо високий приціл, смалив без перерви, витрачаючи запас стрічок; коло нього квохтав переляканий, позеленілий Степанов, ззаду, уткнувши голову в землю, згорбившись, мов черепаха, трохи підвівшися на, витягнутих ногах, корчився залізничник, друг Крутогоров.